Прощання із землею

Корабель «Обрій-3» стояв на стартовій платформі, мовчазний та темний, наче сам космос. Його корпус був створений за новітніми технологіями — міцний, гнучкий, захищений від тиску і температур. Але навіть найсильніший метал не міг зупинити того, що чекало на Ксарії.

— Часу немає. Або зараз — або ніколи, — сказав головний командир, подивившись на чотирьох підлітків.

Ліо, Міра, Тай і Елліна стояли перед трапом, кожен із них у новенькому скафандрі з білими емблемами Федерації. Їхні серця билися швидко. Це вже не підготовка. Це — реальність.

Усередині корабля

— Я можу керувати вручну, якщо автоматика дасть збій, — сказав Ліо, сідаючи за консоль.

— Ми ще не вильотіли, а ти вже хочеш поламати корабель? — хмикнув Тай.

— Краще мати запасний план, ніж чекати, поки щось вибухне, — спокійно відповів Ліо.

Елліна тим часом натискала пальцями по планшету, зчитуючи маршрут і дані. Її очі рухались швидко — вона запам’ятовувала все.

Міра сиділа мовчки. Вона прислухалась. Відчувала. Щось було не так. Не в кораблі, не в запуску — в самій подорожі. Ніби хтось або щось вже знало, що вони летять.

 Старт

— Починаємо зворотний відлік, — прозвучав голос у динаміку.

5…

4…

3…

2…

1…

СТАРТ!

Корабель здригнувся. Світ навколо спалахнув білим, потім — темрява. Вони рвонули вгору з такою силою, що навіть гравітаційні стабілізатори не витримали одразу.

Секунди розтягнулися у вічність. І ось — тишина.

Вони були в космосі.

Після старту

— Ми вийшли на курс, — промовила Елліна. — До Ксарії залишилось 3 дні польоту.

— А потім — відповіді, — додав Тай.

— Або ще більше питань, — шепнула Міра.

Корабель летів крізь безмовну темряву. Зовні — ні звуку. Всередині — тиша, напруга, очікування. Але в далеких куточках Всесвіту хтось уже знав, що вони в дорозі.