Частина V. Аела отримала тіло без минулого й майже погодилася

Аела прокинулася від того, що її серце билося не в її ритмі.

Це було особливо образливо, зважаючи на те, скільки зусиль вона витратила, щоб узагалі отримати власний.

Перший удар був повільним.

Другий — надто глибоким.

Третій відгукнувся десь під ребрами дивним холодом.

Аела розплющила очі.

Каюта була темна.

Тиха.

Нормальна.

Після Евери слово «нормальна» стало підозрілим настільки, що його варто було друкувати на червоному фоні й супроводжувати сиреною.

Вона поклала долоню на груди.

Серце знову змінило ритм.

Тук.

Пауза.

Тук-тук.

Пауза.

Аела завмерла.

Цей ритм вона знала.

Не Лія.

Не власний.

Не веларійський.

Ейлана.

— Ні, — прошепотіла вона.

Серце сповільнилося.

Потім знову перейшло на її власний ритм.

Аела сіла.

У голові не було чужих голосів.

Жодної Тиші.

Жодного шепоту Евери.

Жодної мертвої жінки, яка ввічливо просила повернути їй обличчя.

Лише прискорений подих і знайоме відчуття, ніби її тіло знову вирішило нагадати: воно побудоване з надто великої кількості чужих історій.

На панелі біля ліжка спалахнув медичний індикатор.

НЕЗНАЧНА КАРДІОРИТМІЧНА АНОМАЛІЯ.

Після секунди з’явився другий рядок.

РЕКОМЕНДОВАНО КОНСУЛЬТАЦІЮ.

Аела глянула на нього.

— Дякую.

Панель не образилася.

Їй бракувало Мариної особистості.

Це було навіть приємно.

Аела підвелася.

Під ногами було прохолодно.

Вона пройшла до дзеркала.

І зупинилась.

Обличчя було її.

Майже.

Темрява пом’якшувала лінії, і на секунду в дзеркалі знову проступила Ейлана.

Та сама форма очей.

Той самий кут вилиць.

Той самий вигин губ, який Саера пам’ятала краще, ніж сама Аела хотіла знати.

Вона торкнулася щоки.

Відображення повторило рух.

— Я не ти.

Дзеркало, на відміну від Евери, не сперечалося.

— І ти не я.

Тиша.

Аела нахилилася ближче.

— То чого ти досі тут?

За її плечем у відображенні щось ворухнулося.

Вона різко обернулася.

Нікого.

Знову дзеркало.

І там, за її спиною, стояла інша жінка.

Не Ейлана.

Не Аела.

Незнайомка.

Вища.

Із коротким світлим волоссям.

Без астеріанських рис.

Без веларійських візерунків.

З людським теплом шкіри.

З абсолютно новим обличчям.

Аела не рухалась.

Незнайомка в дзеркалі усміхнулася.

— Ти вже бачила мене.

Аела зробила крок назад.

— Евера.

— Так.

— Вийди з моєї каюти.

— Мене тут немає.

— Ще краще.

— Ти можеш стати мною.

Аела дивилася.

Жінка підняла руку.

Торкнулася власного обличчя.

— Жодної Ейлани.

Провела пальцями по шиї.

— Жодної Лії.

По ребрах.

— Жодних веларі.

Поклала долоню на груди.

— Жодної Тиші.

Аела відчула, як тіло напружилося.

Незнайомка тихо сказала:

— Лише ти.

Дзеркало згасло.

На ранковій нараді Аела нічого не сказала.

Це було помилкою.

Мара помітила приблизно за дев’ять секунд.

— Ти дивна.

Лія підняла очі від планшета.

— Це зараз дуже широкий діагноз.

— Аела дивна інакше.

Аела взяла чашку.

— Я завжди дивна.

— Ні.

Мара сиділа навпроти у своєму живому тілі, виглядала підозріло бадьорою й тримала той самий огидний корабельний напій, який учора Аела принесла їй у каюту.

Вона справді випила його знову.

Добровільно.

Людська адаптація робила з неї небезпечну істоту.

— У тебе пульс вищий за норму, — сказала Мара.

Аела поставила чашку.

— Не вимірюй мене за сніданком.

— Я не вимірюю. Я бачу.

— Ще гірше.

— І ти майже не їси.

— Мені не подобається їжа.

Мара подивилася на її тарілку.

— Це взаємно.

Лія зітхнула.

— Можемо хоча б одну ранкову нараду провести без аналізу чужої фізіології?

Саера, яка сиділа поруч, підняла чашку.

— Ти вчора коментувала тиск Мари.

— Це було після зустрічі з древнім кораблем.

— Отже, потрібна драматична причина?

— Саме так.

Мара повернулася до Аели.

— У тебе є драматична причина?

— Ні.

— Тоді я чекатиму.

Аела дивилася в тарілку.

За столом сиділа й Ейлана.

Це було новою формою психологічної акробатики.

З одного боку — Саера.

Поруч Лія.

Навпроти Аела.

Трохи далі Ейлана.

Мара.

І Сея, яка сьогодні справді з’явилася з коротшим волоссям.

Не рожевим.

Поки що.

Сея оглядала всіх так, ніби народилася кілька днів тому саме для того, щоб вивчити людські слабкості й використовувати їх у розмовах.

Ейлана відкусила шматок білкового батончика.

Скривилася.

— Воно не стає кращим.

Мара сказала:

— Ви перевіряєте вже четвертий раз.

— Наука потребує повторюваності.

Лія:

— Не цитуй наших біологів, вони сприймуть це як підтримку.

Аела дивилася на Ейлану.

Жива.

Окрема.

Не вона.

Вона вже це знала.

Але від цього власне тіло не переставало бути складеним із залишків жінки, що сиділа навпроти.

Це було все одно що зустріти попереднього власника будинку, в якому ти живеш, і дізнатися, що половина меблів вирізана з його кісток.

Можна було говорити про особистість скільки завгодно.

Біологія все одно мала огидне почуття гумору.