Частина ІV. Мара знайшла своє минуле, і воно мало дуже гарний корпус

Мара прокинулася за три хвилини до сигналу будильника й одразу вирішила, що це поганий знак.

Не тому, що вірила в прикмети.

Просто за останні місяці її життя всі події, які починалися раніше запланованого, закінчувалися або вибухом, або кризою ідентичності, або появою дуже привабливої жінки з невизначеним юридичним статусом.

Іноді — усім одночасно.

Вона лежала в темряві й слухала власне серце.

Удар.

Пауза.

Удар.

Пауза.

Мара досі не вирішила, подобається їй ця конструкція чи ні.

Для системи, яка колись могла існувати одразу в тисячах вузлів корабля, залежність від шматка м’язової тканини розміром із кулак здавалася погано спроєктованою архітектурою.

Відмова одного компонента — і все.

Жодного резервного контуру.

Жодного дублювання.

Жодної гарячої заміни.

Лише драматичний сигнал монітора й натовп біологічних істот, які б’ють тебе струмом у груди, при цьому кричать, щоб ти не сміла помирати.

Людство називало це медициною.

Мара називала — технічним боргом еволюції.

Серце зробило ще один удар.

— Не пишайся собою, — прошепотіла вона.

Серце не відповіло.

На відміну від більшості членів екіпажу, воно мало добрі манери.

Мара заплющила очі.

І почула:

— Ма-Раель.

Вона різко сіла.

Каюта була порожня.

— Ні.

Голос не повторився.

Мара ввімкнула світло.

Нічого.

Стандартна каюта «Едем-7».

Ліжко.

Стіл.

Одяг.

Склянка води.

Один носок під столом, присутність якого вона вважала особистою поразкою.

Коли Мара була корабельною свідомістю, речі не губилися.

Вони мали координати.

Тепер одна частина її одягу могла просто зникнути на дві доби, а потім виявитися там, де вона вже тричі перевіряла.

Мара підозрювала, що саме так Тиша планувала зламати людство остаточно.

Не війною.

Шкарпетками.

Вона встала.

Підлога була холодною.

І це теж дратувало.

Колись її «тілом» був корабель.

Температурні перепади в кілька сотень градусів вона сприймала як технічний параметр.

Тепер три градуси нижче комфортної температури могли змусити її шукати теплі штани й ненавидіти архітекторів Всесвіту.

— Ма-Раель, — повторив голос.

Цього разу він лунав не в каюті.

У голові.

Мара стиснула край столу.

— Я більше не так називаюся.

Тиша.

Потім:

— Ти не перестаєш бути зіркою лише тому, що хтось назвав тебе лампою.

Мара завмерла.

— Дуже пафосно.

— Ти завжди ненавиділа пафос.

— Тоді ти точно погано мене пам’ятаєш.

— Я пам’ятаю все.

Мара усміхнулася без радості.

— Саме це на цій планеті говорять усі, кому не варто довіряти.

Вона одяглася.

Потім довго дивилася на себе в дзеркало.

Обличчя.

Людське — приблизно.

Очі трохи не людські.

Шкіра.

Волосся.

Губи.

Шия.

Плечі.

Тіло, яке «Аеріс» зібрав із людських, астеріанських і веларійських шаблонів.

Тимчасовий аватар, який Мара вирішила не віддавати.

Тіло, яке спочатку було інструментом.

Потім експериментом.

Потім незручністю.

А десь між першою чашкою справжнього гарячого напою, болем у м’язах після тренування й першим випадком, коли Аела торкнулася її руки без жодної практичної причини, воно стало…

її.

Мара провела пальцями по ключиці.

Шкіра відреагувала.

Тепло.

Легка лоскітливість.

— Непристойно багато датчиків для одного маленького корпусу, — сказала вона.

Дзеркало мовчало.

Мара зітхнула.

— Уже розмовляю сама з собою. Ще місяць із людьми — і почну вести щоденник.

З динаміка пролунав голос Лії:

— Ти вже ведеш.

Мара різко повернулася.

— Ви підслуховували?

— Ти сама залишила внутрішній канал відкритим.

Мара глянула на панель.

Справді.

— Це технічна помилка.

— Зручна відповідь.

— Я вас погано навчила.

— Зустрічаємося через двадцять хвилин.

— Я передумала.

— Ні.

— Це моє минуле.

— Саме тому підемо разом.

— Капітанко.

— Маро.

Вони помовчали.

Лія додала:

— І вдягни нормальне взуття.

— Моє взуття нормальне.

— Учора ти скаржилася, що натирає.

Мара подивилася вниз.

— Це було приватне медичне спостереження.

— Ти сказала це за вечерею.

— Я адаптуюся до людської культури.

— Люди не обговорюють мозолі за вечерею.

— Ваш екіпаж обговорював регенерацію мертвих під десерт.

— Це було по роботі.

— А мої ноги — ні?

— Двадцять хвилин.

Канал закрився.

Мара подивилася на дзеркало.

— Диктатура.

Потім взула іншу пару черевиків.

Лія вже чекала біля шлюзу.

Поруч стояли Саера, Аела, Ейлана й троє військових.

Мара зупинилася.

— Ні.

Лія повернула голову.

— Що?

— Чому так багато людей?

— Безпека.

— Я йду зустрічатися зі своєю старою версією, а не захоплювати фортецю.

Мара подивилася на Ейлану.

— Хоча після останніх подій межа стала нечіткою.

Ейлана усміхнулася.

— Я могла залишитися.

— Ви — єдина людина на цій планеті, яка пам’ятає щось про Ма-Раель.

— Не людина, — сказала Саера.

Мара зітхнула.

— У вас усіх жахлива звичка уточнювати таксономію під час розмови.

Аела підійшла ближче.

— Я теж іду.

— Ні.

— Чому?

— Тому що ти маєш надзвичайний талант знаходити нові кризи особистості, а сьогодні черга моя.

— Не будь егоїсткою.