Частина ІІІ. Саера отримала Ейлану вдруге, бо Всесвіт не поважає терапію

Ейлана чекала біля входу в біле місто.

Це було нестерпно символічно.

Лія Арден не любила символізм, коли він мав обличчя померлої жінки, історію кохання з її партнеркою й достатньо фізичної присутності, щоб медичний сканер упевнено повідомляв:

«Біологічний організм. Живий».

Особливо Лію дратувало слово «живий».

Після останніх місяців воно перетворилося з біологічного терміна на особисту образу.

Живою була Астера.

Живим виявився корабель.

Живою — частина Мари, яку люди знайшли, стерли, переписали й назвали технологічним проривом, бо людство мало стару традицію: якщо щось достатньо довго не чинить опір, можна оголосити це винаходом.

Живими стали копії Аели.

Живими прокинулися веларі.

Тепер живою стояла й Ейлана.

Принаймні медичний сканер так вважав.

Лія подумала, що пора заборонити приладам використовувати категоричні формулювання.

У Всесвіті, де мертві регулярно поверталися до життя з поганим розумінням особистих меж, «схоже, дихає» було б значно професійнішим діагнозом.

— Вона не рухається вже одинадцять хвилин, — сказала Мара.

— Я бачу.

— Пульс стабільний.

— Бачу.

— Температура тіла відповідає астеріанській.

— Мара.

— Так?

— Я стою поруч із тобою.

Мара подивилася на Лію.

— Це не заважає вам нервувати.

— Я не нервую.

Світлові нерви під шкірою Мари спалахнули.

— Ваш кортизол…

— Якщо закінчиш речення, я призначу тебе відповідальною за очищення санітарного контуру.

— У мене більше немає обмежень лояльності.

— Але в тебе є руки.

Аела тихо пирхнула.

Лія глянула на неї.

— Ти теж хочеш щось сказати?

— Ні.

— Чому усміхаєшся?

— Мені подобається спостерігати, як капітанка міжзоряної місії намагається перемогти ревнощі адміністративними погрозами.

— Я не ревную.

Цього разу мовчали всі.

Навіть військові.

Справжня Саера стояла за кілька метрів і дивилася на Ейлану.

Сея — Ейдолон, який учора отримав власне ім’я й разом із ним першу проблему цивільного статусу, — стояла поруч із Аелою.

Вона мала Саерине обличчя.

Трохи іншу усмішку.

Власні реакції.

І дуже невдалу звичку дивитися на Лію з цікавістю, яка робила загальну атмосферу ще менш професійною.

Лія подивилася на трьох жінок:

Саера.

Сея.

Ейлана.

Потім — на Аелу, яка теж усе ще нагадувала Ейлану.

— Це вже не любовний трикутник, — сказала Мара. — Геометрично ми наближаємося до багатогранника.

Лія повільно повернула голову.

— Санітарний контур.

— Я замовкаю.

— Нарешті.

— Але математично я права.

— Мара.

— Уже мовчу.

Біле місто опинилося за вісімсот метрів від посадкового модуля.

Ще вчора до нього було понад сто кілометрів.

Ніхто не бачив, як воно пересувалося.

Не було поштовхів.

Не було гравітаційних аномалій.

Не змінився рельєф.

Просто вночі місто вирішило, що ходити гостям незручно, й саме наблизилося.

Евера продовжувала поводитися як готель із надто високим рейтингом і дуже нечіткою політикою щодо викрадення особистості.

Ейлана стояла під білою аркою.

Без зброї.

Без супроводу.

На ній був одяг із холодних садів Астери — світла тканина з тонкими срібними лініями, які повторювали ритм астеріанської нервової системи.

Аела дивилася на нього особливо уважно.

— Я пам’ятаю цю сукню, — сказала вона.

Саера повернулася.

— Звідки?

— Не знаю.

— Ейлана носила її?

Аела заплющила очі.

— Так.

Пауза.

— У день перед атакою.

Саера зблідла.

Лія відчула миттєве бажання взяти її за руку.

Не зробила.

Їхній зв’язок був закритий.

Саера сама встановила межу перед виходом.

Лія поважала це.

Ненавиділа.

Але поважала.

Доросле емоційне життя, як з’ясувалося, значною мірою складалося з того, що ти добровільно не робиш те, чого дуже хочеться, і потім називаєш це розвитком особистості.

Ейлана зробила перший крок.

Саера теж.

Лія відчула, як усередині щось стислося.

Мара нахилилася до неї.

— Якщо хочете, я можу вимірювати ваші ревнощі в умовних одиницях.

— Ні.

— Для науки.

— Ні.

— Графік був би красивим.

— Мара.

— Зрозуміла.

Сея подивилася на Лію.

— Що таке ревнощі?

Лія прикрила очі.

— Не зараз.

— Чому?

— Тому що.

— Це знову капітанська логіка?

— Так.

Сея звернулася до Аели:

— Поясниш?

Аела подумала.

— Це коли ти хочеш, щоб людина була вільною, але бажано в межах твоєї видимості й без надмірної кількості привабливих альтернатив.

Мара схвально кивнула.

— Надзвичайно точне визначення.

Саера обернулася.

— Я все чую.

Лія сказала:

— Це вони.

— Звичайно.

Ейлана усміхнулася.

І серце Лії впало ще трохи нижче.

Бо це була не усмішка Ейдолонів.

Не надто правильна.

Не спокуслива.

Не створена, щоб комусь сподобатися.

У ній була легка асиметрія.

Правий кутик губ піднявся трохи вище.

Саера завмерла.

— Ти завжди так усміхалась, коли знала, що мене дратуєш, — сказала вона.

Ейлана відповіла:

— Ти завжди дратувалася красивіше, ніж більшість людей раділи.

Саера закрила очі.

Лія відчула ревнощі.

Потім роздратування через ревнощі.

Потім ревнощі до того, що Ейлана знала, як Саера колись дратувалася.

Далі починався емоційний рівень, який Лія вирішила не аналізувати без алкоголю й свідка.