Частина І. Рай виглядав підозріло добре й не вимагав передоплати

Першою річчю, яку Лія Арден відчула після того, як ступила на поверхню Евери, було тепло.

Не спека.

Не вологий удар атмосфери, від якого одяг одразу стає особистим ворогом.

Не стерильне тепло житлових модулів «Едем-7», де кожен градус контролювала система, здатна одночасно підтримувати життя трьох сотень людей і образитися, якщо хтось залишив двері холодильника відчиненими.

Це було правильне тепло.

Саме таке, як їй хотілося.

Лія зупинилася біля посадкового модуля.

Під черевиками пружинив світлий пісок.

За кілька метрів починався океан — прозорий, із відтінком синього, якого Земля, мабуть, могла досягти лише після кількох століть екологічної політики, масового вимирання корпорацій і одного дуже переконливого апокаліпсису.

Над водою повільно рухалися сріблясті хмари.

На горизонті здіймалося біле місто.

А зліва тягнувся ліс із деревами, чиї напівпрозорі крони світилися бузковим і золотим.

У повітрі пахло холодними садами Астери.

Лія зробила вдих.

Потім ще один.

Запах був точним.

Неможливо точним.

Вологий камінь.

Ледь терпка солодкість квітів, які відкривалися лише вночі.

І щось дуже слабке, майже невловиме.

Запах шкіри Саери.

Лія повільно повернула голову.

Справжня Саера стояла за кілька кроків.

На ній був легкий експедиційний костюм. Темне волосся рухав вітер. Обличчя зберігало ту саму астеріанську незворушність, через яку Лія іноді хотіла або поцілувати її, або перевірити, чи взагалі дозволено дипломатичними угодами кидати представників чужих цивілізацій у найближчу водойму.

— Ти теж це відчуваєш? — запитала Лія.

— Що саме?

— Запах.

Саера вдихнула.

Її очі на мить змінилися.

— Холодні сади.

— Саме так.

— Для тебе теж?

Лія кивнула.

Мара вийшла з посадкового модуля останньою й одразу подивилася на них обох.

— Схоже, планета вже економить на індивідуальних галюцинаціях.

— Це не галюцинація, — сказала Лія.

— Усі галюцинації особливо переконливі в перші хвилини.

Мара підняла невеликий сканер.

Її живий аватар виглядав майже людським, якщо не рахувати світлих нервових ліній, що іноді проступали під шкірою, і зіниць, які мали погану звичку змінювати форму, коли вона обчислювала щось складніше за рівень людської дурості.

— Атмосфера чиста, — повідомила вона.

— Феромони?

— Немає.

— Спори?

— Є, але жодна з відомих структур не взаємодіє з людською нервовою системою.

— Нейроактивні речовини?

— Нуль.

Лія подивилася на океан.

— Тобто це справді просто запах.

Мара опустила сканер.

— Капітанко, після п’яти книжок нашого життя я б уже не використовувала слово «просто» без бронежилета.

Аела вийшла вперед.

Вітер підхопив її світле волосся.

Евера наче спеціально поставила сонце під потрібним кутом, щоб зробити її силует драматичнішим.

Лія помітила це й одразу відчула роздратування.

Не до Аели.

До планети.

Бо навіть природне освітлення тут поводилося так, ніби проходило курси маркетингу.

Аела повільно вдихнула.

— Дивно.

— Що? — запитала Саера.

— Я не відчуваю холодних садів.

— А що?

Аела задумалася.

— Дощ.

— На Землі?

— Не знаю.

— Ти пам’ятаєш дощ?

— Ні.

Вона знову вдихнула.

— Але я впевнена, що сумувала за ним.

Лія нічого не сказала.

У таких моментах будь-яке правильне речення мало погану звичку звучати або банально, або терапевтично.

А вона була капітанкою, а не людиною, здатною розібрати психологічний вузол, створений із воскресіння, чужої ДНК, астеріанської пам’яті, веларійської технології та фрагмента космічної сили, яка кілька разів намагалася переписати поняття особистості.

Тобто, формально, саме тому в екіпажі був психолог.

Психолог відмовився спускатися.

Його точне формулювання звучало:

«Я вже працював із колективною травмою, чужими спогадами, мертвими родичами, живими копіями та штучним інтелектом із кризою тілесності. Планета, яка виконує бажання, може вирішувати свої проблеми сама».

Мара назвала це найздоровішою психологічною реакцією, яку бачила від початку місії.

Лія визнала, що не може сперечатися.

Позаду почала виходити решта групи.

Біологи.

Медик.

Військові.

Фахівець зі зв’язку.

Усі в захисних костюмах.

Усі зі зброєю.

Усі дивилися навколо з виразом людей, які чудово розуміли, що рай існує тільки до моменту, коли хтось почне читати дрібний шрифт.

— Периметр сто метрів, — наказала Лія. — Ніхто не відходить сам.

— Навіть до туалету? — запитав один із військових.

— Особливо до туалету.

Мара кивнула.

— Історично людство втратило занадто багато гідності саме в санітарних приміщеннях.

— Це не про гідність, — сказала Лія.

— Я знаю. Але якщо планета створить ідеальний туалет, половина екіпажу залишиться тут добровільно.

Кілька людей засміялися.

Лія не заборонила.

Сміх означав, що вони ще залишалися собою.

Після Тиші це вже стало діагностичним критерієм.

Перший сюрприз чекала за двадцять метрів від модуля.

Там починалася стежка.

Пряма.

Світла.

Широка.

Вона вела в бік лісу.

Проблема полягала в тому, що хвилину тому її не було.

— Зупинитися, — сказала Лія.

Усі зупинились.

Мара підійшла до краю стежки.

Присіла.

Торкнулася ґрунту пальцями.

— Рослинні волокна відсунулися.

— Самі?

— Так.

— Коли?

Мара подивилася на запис сканера.

— Приблизно тоді, коли ви подивилися на ліс і подумали, що нам варто його дослідити.