Пролог. Планета сказала «приходьте», а здоровий глузд удав, що не почув

Першою ознакою того, що новий день на «Едемі-7» знову не матиме нічого спільного зі здоровим глуздом, був голос Саери.

Він пролунав у каюті Лії Арден о четвертій годині сімнадцять хвилин корабельного часу.

Тихо.

Майже ніжно.

Так близько, ніби астеріанка лежала поруч.

— Ліє.

Капітанка розплющила очі.

Поруч справді лежала Саера.

Це дещо ускладнювало ситуацію.

Її волосся розсипалося по подушці темним віялом, обличчя було спокійним, а рівний подих означав, що вона спить. Їхній ментальний зв’язок залишався закритим — добровільно, як вони й домовилися після всього того міжвидового емоційного безладу, який людство в іншій ситуації неодмінно назвало б «перспективним дипломатичним досвідом» і спробувало запатентувати.

Голос пролунав знову.

Не від Саери.

З динаміка.

— Ліє, досить рятувати всіх.

Лія повільно сіла.

Її рука автоматично потягнулася до панелі біля ліжка.

— Мара?

Тиша.

Саера ворухнулася, але не прокинулась.

— Ти втомилася, — продовжив голос із динаміка. — Я знаю.

Лія завмерла.

Це був голос Саери.

Не просто схожий.

Не реконструйований поганим синтезатором.

Той самий низький спокійний тембр, у якому навіть звичайна фраза могла звучати або як дипломатичне попередження, або як запрошення, після якого людині варто було б перевірити, чи не забула вона дихати.

Лія подивилася на справжню Саеру.

Та відкрила очі.

Кілька секунд вони мовчали.

— Ти щось сказала? — запитала Лія.

— Ні.

Із динаміка долинуло:

— Обери мене.

Саера сіла.

На відміну від Лії, вона не потягнулася до зброї. Астеріани взагалі мали дратівливу звичку зустрічати космічні жахи зі спокійними обличчями людей, які вже давно підозрювали Всесвіт у поганих намірах.

Лія торкнулася панелі.

— Мара, негайно відповідай.

У динаміку хтось тихо видихнув.

А потім голос змінився.

— Капітанко, — сказала справжня Мара, — перш ніж ви почнете звинувачувати мене в черговому порушенні приватності, хочу нагадати, що я більше не маю потреби підглядати за вами через системи корабля.

Лія заплющила очі.

— Мара.

— У мене тепер є ноги. Я можу прийти особисто.

— Що це було?

— Я саме намагаюся з’ясувати.

— Чому система відтворює голос Саери?

— Вона його не відтворює.

Саера повернула голову до динаміка.

— Поясни.

— Я б із задоволенням, але технічний термін «якого біса» все ще не затверджено науковою радою.

Лія встала з ліжка.

Підлога була холодною.

Вона ненавиділа холодні підлоги. Особливо перед світанком. Особливо після того, як невідомі планети починали говорити голосами жінок, які спали поруч.

— Де ти?

— На містку.

— Чому?

— Тому що ми отримали сигнал.

Лія зупинилася.

Саера вже підводилася.

Мара продовжила:

— Той самий, що ми почули після відльоту від Еоли.

— «Ми знаємо, чого ви хочете», — сказала Лія.

— Так.

— «Приходьте й візьміть це».

— На жаль, так.

Саера натягнула легкий корабельний одяг і запитала:

— Ми вже наблизилися до координат?

Мара помовчала.

Це було поганою ознакою.

Мара використовувала паузи лише в трьох випадках: коли намагалася бути тактовною, коли вважала співрозмовників безнадійними і коли дані були настільки поганими, що навіть сарказму потрібна була попередня підготовка.

— Ми наблизилися значно швидше, ніж повинні були.

Лія завмерла біля дверей.

— Наскільки швидше?

— Приблизно на сімнадцять годин.

— Двигуни?

— Працювали нормально.

— Навігація?

— Нормальна.

— Тоді як?

— Капітанко, якщо ви продовжите ставити логічні запитання, я буду змушена нагадати, що ми летимо до планети, яку стародавня цивілізація позначила словами «Не бажати».

— Це може бути метафора.

— А напис «не торкатися оголених проводів» теж метафора людської самотності?

Саера ледь помітно посміхнулася.

Лія побачила це.

— Тебе це веселить?

— Трохи.

— Чудово.

— Ти гарна, коли роздратована.

Лія повернулася до неї.

— Зараз?

— Особливо зараз.

Мара сказала через динамік:

— Я все ще присутня.

— Тебе ніхто не запрошував, — відповіла Лія.

— Дивовижно. Саме так починається половина ваших дипломатичних відносин із Всесвітом.

На містку було занадто тихо.

Лія не любила тишу.

Після знайомства з Тишею це слово взагалі втратило право бути нейтральним.

Усі основні станції працювали. Навігація світилася зеленим. Реактор не намагався вибухнути. Ніхто не кричав. Ніхто не захоплював корабель. Ніхто не створював копії померлих коханих у біологічних капсулах.

З погляду статистики це означало, що катастрофа лише готувалася.

Мара стояла біля центральної проєкції.

Живе тіло досі виглядало для Лії трохи незвично.

Мара вже перестала рухатися так, ніби кожен крок потрібно попередньо погоджувати з алгоритмом. Навчилася нахиляти голову, коли слухала. Навчилася мружитися. Навчилася схрещувати руки на грудях — жест, який вона особливо полюбила, бо, за її словами, він дозволяв демонструвати розчарування в людстві без використання голосового каналу.

Світлові нитки під її шкірою зараз світилися сильніше.

— Покажи, — наказала Лія.

Перед ними виникла карта.

Точка призначення світилася за кілька мільйонів кілометрів.

Поруч — перекладена веларійська позначка:

НЕ БАЖАТИ.

Лія дивилася на неї довше, ніж хотіла визнавати.

— Може, вони мали на увазі «не бажано»?