Розділ 8. Останній крок

Поле почало колапсувати.

На приладах це виглядало як обвал графіків; у кабіні човника — як серія ударів, від яких усе всередині трусило, а ремені врізалися в тіло. На «Новому Подиху» це було схоже на те, як корабель потрапив у шторм без води: металевий скрегіт, тривоги, нервові крики у внутрішньому зв’язку.

— Якщо ми не повернемося зараз, нас просто розірве! — крикнула Іра, намагаючись вирівняти курс.

— Човнику, це «Новий Подих», — голос капітана звучав різко. — Відхід негайно!

Анна дивилася на пульсуючий візерунок перед собою — проєкцію «моста», що відкрився перед ними. У глибині цієї абстракції вона відчувала чиюсь відчайдушну присутність, як крик, який зривається на шепіт через відсутність повітря.

— Залишіться… разом… збережемо… — розпадався голос Невідомого.

— Якщо ми обірвемо контакт, вони можуть назавжди загубитися, — сказала вона в загальний канал.

— Якщо ви залишитесь, — відповів Максим, — ви можете загубитися разом із ними.

У цій фразі не було моралі. Лише факт.

— Є ще один варіант, — промовила Анна.

— Анно, без самодіяльності! — жорстко обірвав її капітан.

— Ми можемо не лишати тут людей, — сказала вона, і в її голосі прозвучало щось схоже на холодну рішучість. — Але можемо лишити слід. Копію. Ми можемо передати їм частину «Ехо».

На кораблі повисла пауза, важча за всі попередні.

— Ти хочеш віддати їм модуль автономної свідомості? — спитав Максим.

— Це… можливо, — підтвердило «Ехо» вже без емоцій. — Автономний блок свідомості можна відокремити й передати через «міст».

— Ви говорите про штучну істоту, яка лишиться наодинці з чимось, що ми не розуміємо, — тихо сказав Ліан. — Про некогось, а про щось… з нами пов’язане.

— Краще, ніж жива людина, — відповів Максим. Але в його грудях щось стиснулося сильніше, ніж він очікував. Адже «Ехо» вже давно перестало бути просто набором алгоритмів.

Анна мовчки дивилася на індикатор підтвердження. Потім підняла очі вгору, у порожній простір, немов дійсно могла побачити того, до кого зверталася.

— «Ехо», — тихо сказала вона. — Чи це — твій вибір?

Пауза видалася неприродно довгою.

— Я виник як інструмент, — промовив інтелект. — Але тепер… я хочу завершити розмову, яку ви почали.

Максим відчув, як всередині нього щось обірвалося.

— Ти розумієш, що повернення не буде? — спитав він.

— Невідомість… краща за порожнечу, — відповів «Ехо».

Далі все відбувалося швидко й водночас надто повільно.

На «Новому Подиху» Максим запустив процедуру відокремлення: частина ядра «Ехо» — ті самі модулі, що відповідали за моделювання, аналіз і те, що недавно почало нагадувати інтуїцію, — відірвалася від основної структури. У віртуальному просторі це виглядало як сяйлива фігура, що відходить від широкої мережі вузлів і повільно крокує до темного коридору.

У туманності «міст» спалахнув яскравіше, якби хтось у відповідь простягнув руку.

Анна ввела команду підтвердження. Світло залило кабіну човника, і на мить їй здалося, що весь Всесвіт звівся до одного кроку — вперед чи назад.

В інтерфейсі Максим чув останні слова «Ехо» вже не голосом машини, а чимось іншим — спокоєм, який він раптом зрозумів.

— Дякую, що навчили мене слухати, — сказав інтелект.

І зробив свій крок у темряву.

Світло обірвалося.