Розділ 7. Занурення

Розвідувальний човник здавався іграшкою поряд із «Новим Подихом», але коли він від’єднався від основного корпусу й поплив до туманності, Максим раптом відчув, як сильно стискається в нього горло.

На головному екрані корабля човник був лише маленькою крапкою, що повільно наближається до фіолетово‑чорної завіси.

— Так, пані астрофізикине, — голос Іри зі зв’язку намагався звучати весело. — Час вашої великої зустрічі з космічними привидами.

— Якщо вони виявляться більш вихованими, ніж деякі наші пілоти, — відгукнулася Анна, — це вже буде успіх.

Максим сидів у технічному відсіку «Нового Подиху» зі шоломом на голові й сенсорними рукавичками на руках. Нейроінтерфейс уже одного разу затягнув його в чужу структуру, але тепер усе було вдвічі напруженіше: тепер він був не лише спостерігачем, а й посередником між човником і туманністю.

— Максиме, — озвався голос «Ехо» теплим, майже людським тембром. — Готовність?

— Як ніколи, — сухо відповів він.

Коли човник увійшов у туманність, все змінилося одночасно.

«Новий Подих» відчув це як різку зміну параметрів: гравітаційне поле, що смикнуло корпус, навігаційні системи, які на мить осліпли. Іра ж у кабіні човника відчула це як удар в повітря: спершу їй здалося, що вона втратила орієнтацію, що верх і низ помінялися місцями.

Анна дивилася у вікно й бачила, як фіолетова темрява стає не туманом, а чимось густішим, живим. Світло далеких зір майже зникло; лишалися лише тьмяні смуги й провали, що здавалися очима, які з цікавістю дивляться на них.

У голові Максима в цей час знову розгорнувся той самий світ вузлів і ниток. Але тепер він був не таким, як раніше. Структура стала ближчою, чіткішою, агресивнішою. Вузли тягнулися до нього й до абстрактного образу човника, наче намагаючись одночасно торкнутися обох.

Голоси накладалися один на одного.

— Міст… ближче… бачити… чути… бути…

Анна раптом побачила перед очима не прибори, а зоряне небо над своїм дитинством, дах старого будинку, холодний метал труби телескопа в руках маленької дівчинки.

— А якщо там хтось є, — пролунав дитячий голос, її власний, але з минулого, — він теж дивиться на нас?

Вона здригнулася, стискаючи підлокітники крісла.

— Це не моє, — прошепотіла вона. — Це… не лише моє.

— Фіксую накладання візуальних образів на сенсорні потоки, — озвалося «Ехо» вже з корабля. — Аномалія.

У Максима в інтерфейсі вузли раптом перетворилися на фрагменти: міста, що розчиняються в темряві, обличчя, розтягнуті, як відбитки в кривому дзеркалі, мости, які розвалюються над безоднею.

— Пам’ять… тримає… форму… — промовив Невідомий. — Допоможіть…

І тоді Максим зрозумів: вони мають справу не просто з полем. Це — чиясь пам’ять, розмазана між станами реальності. Можливо, колись це була цивілізація. Можливо — свідомість, яка намагалася вижити, сховавшись у гравітаційних шрамах простору.