Розділ 6. Вибір

Розмова в залі для нарад нагадувала не наукову дискусію, а щось між сімейною сваркою й воєнною радою.

На стіні висіла візуалізація «моста»: коридор із світлових вузлів, що вів у темний центр туманності. Він нагадував шлях, який можна було пройти лише один раз — без гарантії повернення.

— Підсумок, — капітан Орлік говорив сухо, але його очі були стомлені. — Контакт — можливий. Ризики — високі. Поле туманності нестабільне. Якщо ми підемо далі, повернення не гарантоване.

— Якщо ми підемо назад, — відказала Іра, — нас зустрінуть словами, що ми промахнулися повз найбільшу таємницю сторіччя.

— Таємниці красиві, доки ти дивишся на них здалеку, — втрутився Ліан. — Зблизька вони кусаються.

Анна пояснювала свою гіпотезу: про те, що туманність може бути слідом колись існуючої структури — цивілізації, що намагалася вижити, «розмазавши» себе в просторі‑часі. Що цей сигнал — не звернення з центра галактики, а крик живої системи, розірваної між станами.

— «Можливо», — знову повторив Орлік. — Надто багато «можливо».

Максим тоді сказав те, що, можливо, не мав казати, але вже було пізно стримуватися:

— Жодна велика подорож не починалася зі слова «гарантовано».

Усі повернулися до нього.

— Але це й не романтична казка, — додав він уже спокійніше. — Ми маємо бути чесними: якщо ми підемо всередину, хтось може не повернутися. Може — ніхто.

Тиша, що впала після цих слів, була важчою за будь‑які сигнали тривоги.

Капітан довго мовчав. Врешті, він підвів очі на Анну й Максима, потім — на схему туманності.

— Я не віддам весь корабель у пащу того, чого не розумію, — промовив він. — Але я також не хочу повертатися з порожніми руками. Ми зробимо один останній крок. Не всі. Розвідувальний човник. Коротке занурення.

Погляди знову зійшлися на Ірі.

— Так, так, — скривилася вона. — Хто ще, як не я.

— Пілот — ти, — підтвердив капітан. — Науковий супровід — Анна. Технічна інтеграція з «Ехо» — Максим віддалено, з борта «Нового Подиху». Ліан контролює стан усіх трьох.

Анна зустрілася поглядом із Максимом. У цьому погляді було все невиговорене за останні роки: й образи, й невдалі спроби пояснень, і щось тепліше, що так і лишилося десь під шарами раціональності.

— Якщо щось піде не так… — почала вона.

— То це буде в моєму стилі, — перебив Максим, намагаючись усміхнутися.

Вона посміхнулася у відповідь, і в цій посмішці було більше ніжності, ніж він сподівався побачити.