Розділ 5. Туманність

Зовні, для тих, хто лишався на містку, усе виглядало набагато прозаїчніше: графіки, що стрибали, як скажені, показники гравітаційного поля, які вперто повзли вгору, тривожні повідомлення систем.

— Поле нас тягне всередину, — крикнула Іра, стискаючи штурвал так, що побіліли кісточки пальців. — Це не просто флуктуація, це як… течія.

— «Ехо», компенсувати, — наказав капітан.

— Спроба компенсації, — відповів інтелект. — Ефективність — обмежена. Зв’язок із Максимом — активний.

— Обірвати канал! — різко звелів Орлік.

Але там, де один лише наказ здавався легкою операцією в теорії, виявилися інші сили.

У віртуальному просторі нитки вузлів уже сформувалися в щось більше: візерунок, який тягнувся в темряву, як рука, простягнута з іншого боку. Голос Невідомого — тепер вже не один, а як хор багатьох нашарованих голосів — повторював слова, які Максим уже розумів не лише інтелектом, а й тілом.

— Не… йдіть… Разом… Міст… Бути…

Він відчував, як його мозок одночасно розширюється й стискається, намагаючись упоратися з обсягом інформації. На мить йому здалося, що він вилітає зі свого тіла, що корабля ніколи не існувало, що всі ці роки були лише сном, а справжня реальність — тут, у мережі світла й темряви.

— Вихід, — хрипко сказав він.

Темрява зімкнулася.

Коли шолом зірвали з його голови, Максим знову відчув вагу власного тіла й різкий металевий запах лікарняного відсіку. Голос Ліана звучав десь поруч, віддалено.

— Ти був на межі перенавантаження, — казав він. — Ще трохи — і твій мозок вирішив би, що ця структура реальніша, ніж твоє тіло.

— Вони… будують міст, — хрипів Максим, намагаючись зібрати думки в слова. — Між собою й нами. Використовуючи «Ехо»… і мене… як перехідник.

Анна сиділа поруч і, сам того не помітивши, тримала його за руку. Коли він заговорив, її пальці сильніше стиснули його.

— Ти чув їхні слова? — спитала вона.

— Кілька. «Ви тут. Чути. Не йдіть. Міст». І… щось про… пам’ять.

— Це можуть бути проєкції твоїх власних очікувань, — обережно сказав Ліан. — Мозок схильний знаходити смисл навіть там, де його немає, особливо в стресі.

— Я інженер, Ліане, — втомлено посміхнувся Максим. — Моє єдине очікування — щоб болти крутилися в потрібний бік. Не думаю, що я вигадую собі космічні мости для розваги.

Анна тихо всміхнулася крізь тривогу.

— Якщо вони справді намагаються з нами говорити, — сказала вона, — ми не маємо права просто відвернутися.