Розділ 3. Відповідь

Ніч на кораблі ніколи не буває справжньою ніччю. Лише освітлення тьмянішає, частина систем переходить у пасивний режим, а коридорами починає ходити інша тиша — більш насторожена, з короткими кроками чергових і зрідка приглушеною лайкою тих, кого вирвали з напівсну.

Максим сидів у технічному відсіку над розібраним комунікаційним модулем. На стіні навпроти повисла голографічна проєкція сигналу: не спектрограма, а абстрактні фігури, які Анна згенерувала для наочності. Вузли, лінії, пульсації — дивна геометрія, яка вчора ще здавалась би йому просто гарним візуальним ефектом, а сьогодні — стала можливим ключем до чийогось голосу.

Анна сиділа навпроти нього, на перекинутому контейнері, обхопивши руками коліна. Її звичний холодний професійний вираз трохи відступив; в очах світилася напружена цікавість.

— Ти все ще переконаний, що це марна місія? — спитала вона, не відводячи погляду від голограми.

Максим посмикав дріт, роблячи вигляд, що зосереджений на панелі.

— Я переконаний, що якщо щось досі ніхто не знайшов, то або там нічого немає, або воно дуже не хоче, щоб його знайшли, — відповів він.

— Приємно чути це від людини, яка полетіла сюди добровільно.

Він усміхнувся одним краєм губ.

— Добровільно — це гучно сказано. У мене був вибір: ще два роки ремонтувати старі сонячні панелі на орбітальній станції… або полетіти туди, куди ніхто не хоче. Туризм, так би мовити.

Анна всміхнулася, але швидко знову стала серйозною.

Вона збільшила на проєкції темну пляму в туманності — ту саму, з якої надходив сигнал. Пляма виглядала так, ніби хтось вирізав шматок зі знімка й забув поставити туди щось інше.

— У цьому регіоні не може бути стабільних структур, — сказала вона. — Жодних зір, жодних планет. Тим більше — жодних передавачів.

— Доти, поки ми їх не знайдемо, — озвався Максим механічно, але відчув, як ці слова відгукнулися в ньому дивним відлунням.

Сирена перервала їхню розмову вдруге за день.

— Увага, — промовило «Ехо» з неприємною точністю. — Зафіксовано зміну структури сигналу. Нові фрагменти. Рекомендовано оновити модель.

Анна й Максим перезирнулися.

— Вони… відповідають, — сказала вона майже беззвучно.

Пізніше, на нараді в каюті капітана, Анна говорила вже інакше: спокійно, структуровано. Вона пояснювала, що значать повторювані фрагменти сигналу, чому імовірність звичайного відбиття настільки мала, як можна перевірити гіпотезу про «свідомий» характер послідовності. Максим поруч демонстрував створену ним схему «відбиття» — контрольного імпульсу, який можна було б надіслати у відповідь, не змінюючи траєкторію корабля.

— Ми не знаємо, чи вони зрозуміють, — визнав він. — Але якщо там хтось є й він не зовсім дурний, то збагне хоча б одне: що ми — не випадковий шум.

Капітан Орлік довго дивився на них. У цьому погляді було стільки недовіри, скільки й втомленої поваги.

— Ви хочете, щоб я поставив під загрозу корабель і три десятки життів заради «може бути»? — запитав він нарешті.

— Ми вже поставили їх під загрозу, коли вийшли на цю орбіту, — відповіла Анна. — Якщо кожного разу відступати, як тільки щось не вкладається в протоколи, навіщо ми взагалі летіли сюди?

Ці слова, мабуть, влучили в щось, що колись давно було в самому Орліку — десь там, під шарами наказів, втрат і рапортів.

Він зітхнув.

— Один імпульс, — сказав він. — В рамках енергетичного ліміту. Якщо параметри поля зміняться — ми миттєво відсічемо канал. Жодних повторень, доки не отримаємо повну оцінку ризиків.

Цього було досить.

Коли на містку почався відлік до відправки сигналу, Максим раптом усвідомив, наскільки йому сухо в роті. Пальці трохи тремтіли, коли він звіряв параметри модуляції.

— Останній шанс передумати, — промовив капітан.

Ніхто нічого не сказав.

— Відправити, — скомандував він.

На екрані тонка лінія імпульсу побігла вглиб туманності. Корабель завмер, наче сам затамував подих разом з екіпажем.

У тиші, що настала, Максим раптом почув, як гучно б’ється його власне серце.

Відгук прийшов швидше, ніж цього дозволяла навіть найсміливіша модель відбиття.