Розділ 2. Сигнал

Перший сигнал прийшов у звичайну зміну, коли Анна вже втомлено втуплювалася в потоки даних, а Максим лагодив портативний маяк, нижучи під ніс тихі саркастичні коментарі щодо людей, які, на його думку, ніколи не бачили живих гайок.

Тихий, м’який, але впертий сигнал сирени розрізав рівне гудіння корабля — не різко, а наче привертаючи увагу до чогось, що саме ще не вирішило, наскільки воно небезпечне.

Анна підвела голову майже одночасно з Максимом.

— «Ехо»? — різко кинула вона.

— Зафіксовано аномалію в радіодіапазоні, — відповів інтелект. — Джерело — межа туманності.

За кілька хвилин весь місток уже був зібраний — Іра викликана з каюти майже бігом, капітан Орлік стояв, схрестивши руки на грудях, дивлячись на центральний екран.

На ньому — спектрограма: хаотичний шум, який Анна бачила тисячу разів на різних об’єктах, але посеред нього — чіткі сплески. Неправильні, змінні, але занадто структуровані, щоб бути випадковими.

— Це не може бути правильно, — пробурмотіла Іра, пробігаючи пальцями по налаштуваннях фільтрів. — Тут… нічого немає. Пил, плазма й ми, дурні.

— «Ехо», підтвердь параметри, — сказала Анна вже жорсткіше.

— Повторний аналіз завершено, — озвався штучний голос. — Джерело сигналу — в межах туманності. Структура — неперіодична, але має фрагменти, схожі на кодування даних. Імовірність людського походження — нижче одного відсотка.

Максим відчув, як у нього впало щось усередині, наче черевики разом із усією масою тіла провалилися крізь підлогу.

— Може, відбитий наш же шум? — спробував він зачепитися за раціональне пояснення. — Від плазмового фронту, від якихось залишків маси…

— Від чого? — різко перебила Анна. — Там немає структур, здатних це зробити. Немає нічого, що могло б тримати форму, не кажучи вже про мову.

Вона вдивлялася в спектрограму, і Максим бачив, як змінюється її обличчя: від скепсису до захопленого жаху.

— Це наче… — сказала вона майже пошепки, — наче хтось намагається говорити. Але іншою абеткою.

Капітан Орлік мовчав дивно довго. Для людини, яка завжди мала напоготові коротке «так» або «ні», ця пауза означала більше, ніж будь‑які слова.

— Офіційно, — нарешті заговорив він, — це невідомий радіошум. Неофіційно — ми слухаємо й записуємо. Без самодіяльності. Жодного втручання, поки я не скажу інакше.

Максим відчув, як у ньому зіштовхнулися дві частини — обережний інженер, для якого будь-яка зміна протоколу була ризиком, і той хлопець, який колись стояв поруч з Анною в університетській обсерваторії й шепотів: «А що, якщо ми справді не самі?»

Він не був упевнений, хто з них зрештою переможе.