Розділ 1. «Новий Подих»

Розділ 1. «Новий Подих»

Корабель здавався крихітним порівняно з тією темною масою, до якої він наближався, але всередині «Новий Подих» жив своїм власним ритмом. Металеві коридори, що віддавали теплом від прихованих магістралей, м’яке гудіння систем, рідкісні кроки в нічну зміну — усе це створювало відчуття космічного гуртожитку, який летить у порожнечі завдяки впертості кількох десятків людей та однієї машини.

Максим любив цей звук. Він нагадував йому станції, де він провів останні п’ять років: у компромісах між тим, що «мало би працювати», і тим, що «ось‑ось розсиплеться, якщо його ще раз вдарити по корпусу». Інженер‑системотехнік за посадою й «той, хто лагодить чуже збіса натхнення» — за неофіційною характеристикою, яку він чув за своєю спиною, але не заперечував.

Він стояв біля технічного консолю на містку, тримаючи в руках інструмент‑сканер, яким звично постукував по панелі, ніби по старому телевізору. Цей жест заспокоював. На відміну від туманності попереду, консолі реагували передбачувано.

— Ще трохи ближче — і нас офіційно можна буде назвати «найдурніший екіпаж Галактики», — кинула Іра з крісла пілота.

Молода, коротко стрижена, із вічною посмішкою на пів обличчя, вона трималася за штурвал так само легко, як дехто тримається за чашку кави. Для неї навіть цей маневр до краю невідомої туманності був скоріше пригодою, а не ризиком. Принаймні, так здавалося з боку.

— Спокійно, — відгукнувся Максим. — Якщо корабель розірве навпіл, то хоча б у двох частинах одразу. Є певна симетрія.

Іра фиркнула, але посміхнулася ширше.

У центрі містка Анна керувала голографічною моделлю туманності. Її обличчя було зосередженим, погляд — холодним, але Максим, який знав її краще за інших, помічав у куточках губ ту саму ледве помітну напругу, яку бачив колись, коли вона вперше показувала йому свої розрахунки.

— Фокус, люди, — тихо сказала вона, не відриваючись від екрану. — Ми все ще в безпечному радіусі. До гравітаційного зсуву — двадцять сім хвилин.

Двері містка відчинилися з тихим шипінням, і в приміщення зайшов Капітан Орлік. Він тримався рівно, але хода видавала втому людини, яка бачила забагато невдалих місій і надто мало — справжніх успіхів. Сивина на скронях надавала йому вигляду втомленого батька, якому доводиться опікуватися надто запальними дітьми.

— Звіт, — коротко сказав він.

Анна в кількох фразах переказала все, що вже було видно з їхньої орбіти: стабільність траєкторії, рівні радіошуму, формальні показники безпеки. Її голос був рівний, технічний — і лише іноді в ньому прослизала та ж сама тиха захопленість, яку Максим чув, коли вони ще були студентами й сперечалися ночами над формулами.

— Гаразд, — підсумував капітан. — План лишається: збір даних, мапування, гравітаційні заміри. Ніяких геройств.

— Героїзм — наприкінці зміни, якщо залишиться час, — не втрималася Іра.

Капітан не посміхнувся. Можливо, колись він теж так жартував, але ті часи лишилися в інших експедиціях.

— «Ехо»? — звернувся Максим до бортового інтелекту.

Голос Ядра, як вони між собою називали систему, долинув з динаміків — глибокий, трохи синтетичний, але вже давно для всіх майже звичний, як ще один член екіпажу.

— Всі системи в зеленій зоні, — спокійно прошепотіло «Ехо». — Рекомендація: утримувати дистанцію не менше ста двадцяти кілометрів від межі туманності.

— Чуєте? — пробурмотіла Іра. — Навіть наше залізо боїться.

— Це не страх, це протокол, — сухо відрізав Орлік. — Іноді протоколи рятують живих.

Погляд Анни мимохіть зустрівся з поглядом Максима. У цій короткій, майже невловимій миті між ними промайнуло одразу кілька речей: роки, спільні ночі в лабораторіях, одна невимовлена розмова, від якої обоє в свій час втекли, і те, що зараз їх єднає: невідоме попереду, яке змусить нарешті щось вирішити.