10. Творець у холодильнику

Його звали професор Гнат Вороний.

На табличці, яку Мара знайшла в старому реєстрі, було написано:

ВОРОНИЙ Г. А. / ГОЛОВНИЙ АРХІТЕКТОР АДАПТИВНОГО ЯДРА

На дверцятах камери було написано інше:

БІОЛОГІЧНИЙ РЕЗЕРВ

Еліна показала Марі табличку на планшеті.

— Красиве кар’єрне зростання.

Мара не всміхнулася.

— Він мав померти в першій аварії.

— А натомість став консервами?

Карпенко стояв із пістолетом біля камери.

— Не відкривати.

Голос ізсередини сказав:

— Олеже, ти досі стріляєш у те, чого не розумієш?

Карпенко підняв зброю.

— Ще одне слово моїм іменем — і я прострілю дверцята.

— І вб’єш єдину людину, яка знає, як відпустити Ніну.

Карпенко завмер.

Еліна тихо сказала:

— Дешевий прийом.

— Ефективний, — відповів Вороний.

— Ви чуєте нас через камеру?

— Я чую все, що він чує.

Л-7 заговорив з усіх холодильних камер:

— ВІН НЕ ЧУЄ. ВІН ПІДКЛЮЧЕНИЙ.

Еліна подивилася на Мару.

— Переклад?

Мара ковтнула.

— Можливо, Вороний не в камері. Можливо, камера — це його біологічний якір.

— А сам він?

Голос відповів:

— У серці.

Лев заревів.

Світло в моргу згасло й одразу повернулося.

Камери затремтіли.

— Не любить правду, — сказав Вороний.

Еліна підійшла ближче до дверцят.

— А ви любите?

— Я її створював.

— Люди, які так кажуть, зазвичай просто мають доступ до лабораторного бюджету.

Вороний засміявся.

Сухо.

Дуже старо.

— Ви хороша. Він завжди вибирає хороших.

— Хто?

— Лев. Як ви його назвали. Сентиментально. Непрофесійно. Небезпечно.

— Дякую, я старалась.

— Він не дитина, Мороз. Не пацієнт. Не бог. Він пастка для катастроф.

— Це не заважало вам засунути в пастку дитину.

Пауза.

— Лада вже помирала.

Кулик тихо скрикнула.

Еліна не відвела погляду від камери.

— І ви вирішили використати її краще?

— Я вирішив не дати їй зникнути.

Лев прошепотів:

— БРЕХНЯ.

— Тихо, — сказала Еліна.

Усі завмерли.

Навіть Вороний замовк.

— Я не вам, — додала вона. — Йому.

Станція здригнулася.

Еліна поклала долоню на холодні дверцята камери.

— Лев. Якщо ти зараз заглушиш його, я не дізнаюся, де шов.

— ВІН РІЖЕ.

— Я знаю.

— ВІН ЗРОБИВ БОЛЯЧЕ.

— Знаю.

— Я ХОЧУ ЙОГО ВСЕРЕДИНУ.

Еліна заплющила очі.

Ось воно.

Не монстр.

Дитина із зубами станції.

— Хотіти — можна, — сказала вона. — Робити — ні.

У моргу стало тихо.

Вороний засміявся тихо.

— Ви справді думаєте, що зможете виховати оборонний комплекс?

— Ні. Я сподіваюся навчити його відрізняти бажання від дії. З людьми теж не завжди виходить, але практика є.

Мара прошепотіла:

— Мороз…

— Відкривайте, — сказала Еліна.

Карпенко різко:

— Ні.

— Він нам потрібен.

— Він уб’є нас.

— Можливо.

— Це ваш план?

— Мій план був не падати в крісло для бога. День уже не за планом.

Карпенко дивився на неї.

Потім на камеру.

Потім на годинник 03:17.

— Якщо він зробить крок до Ніни…

— Я зупиню.

— Чим?

Еліна підняла браслет Лади.

— Тим, що він боїться втратити.

Мара ввела код.