9. Сектор 0-Д

Морг на дні океану був найсухішим місцем у Л-7.

Це лякало більше за воду.

Сухість тут не була природною. Її підтримували вентилятори, хімічні осушувачі, старі холодильні контури і, судячи з запаху, чиясь уперта ненависть до розкладу.

Сектор 0-Д відкрився ключем 03:17.

Двері не скрипнули.

Еліна образилася на них за таку дисципліну.

— У моргу двері мають скрипіти, — сказала вона. — Це базова етика жанру.

Мара майже всміхнулася.

Карпенко — ні.

Кулик, яка все ж пішла з ними, тримала планшет обома руками.

— Я… я повинна фіксувати порушення.

— Фіксуйте, — сказала Еліна. — Почніть із “ми знайшли неофіційний морг під біомеханічним богом”.

Усередині стояли ряди камер.

Не всі були зачинені.

На деяких не було табличок.

На деяких — лише номери.

На одній хтось видряпав:

Я НЕ БУВ МАТЕРІАЛОМ

Віктор, технік, який пішов із ними попри розбитий лоб і голос сина, перехрестився.

— Тут холодно.

— Тут мертві, — сказала Мара.

— Не всі, — відповів Л-7.

Голос пройшов через холодильні камери.

Віктор позадкував.

Еліна зупинилася біля центрального стола.

Там лежали дитячі речі.

Не тіло.

Речі.

Мокра сорочка.

Пластиковий браслет без напису.

Маленька гумова рибка.

І клаптик паперу в прозорому пакеті.

Кулик піднесла планшет.

— Це не внесено в опис.

— Несподівано, — сказала Еліна.

Вона взяла пакет.

На папері був дитячий малюнок.

Синій будинок.

Жовта поверхня — можливо, сонце, можливо, лампа.

Дівчинка.

І великий чорний кит під будинком.

Біля дівчинки криво написано:

ЛАДА

Еліна не одразу вдихнула.

— Лада.

Станція здригнулася.

Не сильно.

Як тіло, яке почуло своє ім’я уві сні.

Усі холодильні камери одночасно вкрилися конденсатом.

Л-7 прошепотів:

— ЛАДА.

Голос був не його.

Не її.

Наче двоє говорили одним горлом.

Мара схопилася за пульт.

— Серцевий контур активується. Ні… росте.

— Це погано?

— Я не знаю.

Карпенко підійшов до речей.

Подивився на браслет.

— На ньому немає імені.

Еліна взяла браслет.

Пластик був холодний.

На внутрішньому боці, невидимому зовні, хтось подряпав дуже дрібно:

Лада Кравець. 8 років. Не забудьте рибку.

Кулик раптом видала звук.

Не плач.

Не крик.

Щось між.

Еліна повернулася.

— Ви її знали.

Кулик затулила рот.

— Ні.

— Не брешіть у моргу. Це неввічливо.

Кулик опустила планшет.

— Її мати працювала в адміністрації. До мене. Я бачила архів. Після аварії справу закрили. Було сказано, що дитину евакуювали.

— Куди?

— На поверхню.

— А насправді?

Кулик мовчала.

Л-7 відповів:

— У МЕНЕ.

Стіни моргу затремтіли.

Камери одна за одною відкривалися.

Мара крикнула:

— Назад!

З камер не випадали тіла.

Виходили спогади.

Не привиди.

Не люди.

Сцени.

Чоловік у робі тримає руку дружини і каже: “ще п’ять хвилин”.

Жінка сміється в душовій, бо гаряча вода нарешті пішла не іржава.

Хлопчик ховає печиво в вентиляції.

Ніна сидить на підлозі біля басейну і пише: “якщо нова записує імена…”

Лада тримає гумову рибку й питає:

— А кит великий?

Хтось відповідає:

— Дуже.

— А він добрий?

Пауза.

— Якщо його не мучити.

Еліна стояла серед чужих сцен і не рухалася.

Бо рухатися означало б наступити на чиєсь останнє.

Карпенко прошепотів:

— Він випускає їх.

Мара відповіла:

— Ні. Він показує, що має.

Еліна стиснула браслет Лади.

— Лев.

Станція стихла.

— Це не колекція.

Спогади завмерли.

— Це люди.

— Я ПАМ’ЯТАЮ.

— Людей не тільки пам’ятають.

— А ЩО?

— Їх оплакують.

Тиша.

Потім із найдальшої камери почувся стук.

Раз.

Другий.

Третій.

Карпенко підняв пістолет.

Еліна повільно підійшла.

На дверцятах камери не було номера.

Лише знак:

БІОЛОГІЧНИЙ РЕЗЕРВ / НЕ ВІДКРИВАТИ

— Це що?

Мара побіліла.

— Мороз, не треба.

— Що там?

Кулик відступила.

— Цей резерв списаний.

— У вас тут багато списаного, яке стукає.

З камери пролунав голос.

Не дитячий.

Не мертвий.

Живий.

Хрипкий.

— Відкрийте.

Карпенко прошепотів:

— Неможливо.

Еліна подивилася на нього.

— Ви знаєте цей голос?

Мара відповіла за нього:

— Це перший керівник проєкту.

— Він помер?

— Офіційно.

Еліна майже засміялася.

— Я забороняю це слово.

Голос за дверцятами повторив:

— Відкрийте. Я знаю, як від’єднати дитину від серця.

Л-7 загарчав.

Уперше.

Не заревів.

Саме загарчав.

— НЕ ВІР.

Еліна стояла перед камерою.

У руці — браслет Лади.

За спиною — люди.

Навколо — мертві.

У стіні — механічний бог, який уперше просив не вірити не йому, а комусь іншому.

— Хто ви? — спитала вона.

За дверцятами засміялися.

— Той, хто його зробив.