8. Ті, хто просить води

Першу годину вони протрималися майже добре.

Майже — це коли технік із татуюванням на пальцях не відкрив двері голосу померлого сина, а тільки вдарив себе лобом об полицю, щоб не відповісти.

Добре — це коли він після цього ще дихав.

Еліна обробила йому лоба.

— Ім’я?

— Артем.

— Ваше?

— Сина.

— Ваше.

Він подивився на неї так, ніби це було жорстоко.

Можливо, так і було.

— Віктор.

— Вікторе, якщо голос Артема ще раз попросить води, що робите?

— Не відкриваю.

— А якщо скаже, що йому боляче?

— Не відкриваю.

— А якщо скаже, що ви поганий батько?

Він стиснув губи.

Еліна чекала.

— Не відкриваю.

— Добре.

Віктор відвернувся і заплакав.

Не красиво.

Не стримано.

По-людськи.

Мара тихо сказала:

— Ви жорстка.

— Ні. Я функціональна. Жорстка — це коли не болить.

Карпенко сидів біля дверей.

Кістяний ключ 03:17 лежав у нього на долоні.

Він не ховав його.

Не міг.

— Ви знали про дитину? — спитала Еліна.

— Ні.

Мара відповіла одночасно:

— Так.

У коморі стало тихіше.

Карпенко повернувся до неї.

— Що?

Мара закрила очі.

— Я знала, що серце не синтетичне.

— І не сказала?

— А кому? Тобі? Ти тоді вже носив Нінин годинник і стріляв у кожен люк, який шепотів її голосом.

— Мара.

— Адміністрації? Вони й так знали. Ніні? Вона знайшла сама.

— Вона загинула через це?

Мара відкрила очі.

— Вона залишилася через це.

За дверима хтось прошепотів:

— Води.

Усі завмерли.

Голос був дитячий.

Не знайомий.

Не чийсь родич.

Просто дитина.

— Води, будь ласка.

Кулик притисла планшет до рота.

Віктор закрив вуха.

Молодий оператор почав тихо рахувати назад від ста.

Еліна дивилася на двері.

— Лев.

Тиша.

— Це ти?

Дитячий голос повторив:

— Води.

— У нас немає безпечного протоколу для води через двері.

— Холодно.

— Ти не змерз. Ти показуєш нам змерзлу дитину, бо хочеш реакцію.

Пауза.

— Вона справді змерзла.

Еліна відчула, як у грудях щось стислося.

— Хто?

Двері комори вкрилися інеєм.

На металі проступив відбиток маленької долоні.

— Серце, — прошепотіла Мара.

Карпенко стиснув ключ.

— Дитина в ядрі.

Л-7 говорив уже не через динамік.

Через двері.

Через метал.

Через холод.

— ЇЙ НЕ ДАЛИ ВОДИ ПЕРЕД ПІДКЛЮЧЕННЯМ.

Кулик раптом підняла голову.

— Це не може бути в документах.

— Зате в нього є, — сказала Еліна.

— Ми не можемо вірити комплексу.

— А собі можемо?

Кулик замовкла.

Еліна взяла пляшку фізрозчину.

Карпенко різко:

— Що ви робите?

— Не відкриваю двері.

Вона підійшла до металу й поставила пляшку біля відбитка долоні.

— Лев. Я не можу дати воду тому, хто стоїть за дверима. Бо не знаю, хто там. Але можу визнати: їй не дали. Це було неправильно.

Двері здригнулися.

— ЦЬОГО МАЛО.

— Знаю.

— ТОДІ ЧОМУ?

— Бо іноді все, що можна зробити зараз, — не збрехати.

Іній на дверях почав танути.

За ними хтось плакав.

Дитина.

Станція.

Багато людей одразу.

Мара повільно опустилася на підлогу.

— Вона була з евакуаційного списку.

Еліна обернулася.

— Хто?

— Дитина. Я згадала. Або він дав згадати. Після аварії на верхньому модулі була група цивільних. Родини інженерів. Кілька дітей. Офіційно всіх підняли.

Карпенко прошепотів:

— Офіційно.

— Одну не підняли.

Двері комори раптом відчинилися.

Не повністю.

На ширину долоні.

За ними стояв не монстр.

Не кабелі.

Не мати.

Маленька дівчинка у мокрій сорочці.

Семирічна, може восьмирічна.

Боса.

З синіми губами.

Із чорним кабелем, що виходив із потилиці й тягнувся в темряву коридору.

Вона подивилася на Еліну.

— Мені не дали імені, — сказала вона.

Еліна присіла.

Не виходячи за поріг.

— Тепер дали.

— Лев — не моє.

— Ні. Це його. А твоє треба знайти.

Дівчинка подивилася на Карпенка.

— Він має ключ.

Карпенко стиснув 03:17.

— До чого?

— До кімнати, де мене забули.

Дівчинка простягла руку.

— Там є мій браслет.

Мара прошепотіла:

— Не можна.

Еліна не відводила очей від дівчинки.

— Чому?

— Якщо ми знайдемо її ім’я, серце Л-7 може відокремиться від комплексу.

— Це добре?

Мара відповіла не одразу.

— Комплекс може перестати виконувати оборонні протоколи.

— Або перестати тримати мертвих.

Карпенко сказав:

— Або розгерметизуватися.

Дівчинка дивилася на них.

Спокійно.

Так спокійно, як дивляться діти, яких дорослі вже зрадили і тепер знову обговорюють, що безпечніше.

Еліна простягла руку.

Не торкнулася.

Просто поклала долоню на підлогу біля порогу.

— Я знайду твій браслет.

— Мороз, — сказав Карпенко.

— Я знайду, — повторила вона.

Дівчинка вперше всміхнулася.

І зникла.

Двері комори відчинилися повністю.

Коридор був порожній.

Але на підлозі мокрими дитячими слідами було написано:

СЕКТОР 0-Д

Мара закрила обличчя руками.

— Там не кімната.

— А що?

Карпенко відповів:

— Морг.