6. Дитина в серці

Вода вдарила в стелю.

Не мокрою хвилею.

Пам’яттю.

Еліна побачила матір у саду.

Карпенко — Ніну на кухні, у чужій сорочці, з мокрим волоссям, коли вона сміялася і лаялася на чайник.

Мара — чоловіка, який називав її Марічкою і тримав у руках склянку, що вже тріскалася.

Потім усі ці картини луснули.

Зал став червоним.

Сирена завила.

ПОРУШЕННЯ СЕРЦЕВОГО КОНТУРУ

Еліна впала на коліна, захлинаючись солоним повітрям.

Мара кричала в пульт:

— Закривай верхні клапани!

Карпенко тягнув Еліну від краю басейну.

— Вставайте!

— Дитина, — сказала вона.

— Потім.

— Ні. Не потім.

Вода в басейні кипіла.

Л-7 ревів.

Не словами.

Усім комплексом.

Стіни дихали швидко. Світло блимало. Десь далеко розривалися труби. У житловому секторі, мабуть, уже падали речі, кричали люди, текли стелі, проростали нігті, волосся, пальці, старі імена.

Мара повернулася.

— Якщо ми не стабілізуємо, він розгерметизує нижній рівень.

— Він сам?

— Несвідомо.

— Гігантська біомеханічна дитина в істериці на дні океану, — сказала Еліна. — Прекрасний пункт у резюме.

Карпенко витягнув її на ноги.

— Що робити?

— Ви мене питаєте?

— Ви з ним говорите.

— Я з усіма говорю. Це не завжди допомагає.

Вона подивилася на басейн.

Ніна ще була там.

Її обличчя розпадалося.

— Як її звали? — крикнула Еліна.

Ніна ледь повернула голову.

— Кого?

— Дитину!

Мара прошепотіла:

— У документах немає імені.

Еліна вдарила кулаком по пульту.

— У людей імена не тільки в документах!

Л-7 раптом замовк.

Не зовсім.

Але рев став тихішим.

Слухав.

Еліна відчула це.

— Тобі не дали імені, — сказала вона в чорну воду. — Тому ти крадеш чужі.

Стіни здригнулися.

— МЕНІ ПОТРІБНО БУЛО ЗВАТИ.

— Кого?

— СЕБЕ.

Карпенко опустив голову.

Мара закрила рот рукою.

Еліна стояла посеред сирен, червоного світла і живого басейну, і вперше не знала, чи має право жартувати.

Не мала.

— Добре, — сказала вона. — Тоді зараз не процедура. Не стабілізація. Не протокол. Зараз хрещення без води, бо води тут забагато і вона вся підозріла.

Мара дивилася на неї, як на божевільну.

— Ви що робите?

— Те, що люди роблять, коли документи не впоралися.

Еліна підійшла до краю басейну.

Карпенко схопив її за комбінезон.

— Не ближче.

— Якщо я впаду, витягнете.

— А якщо він не віддасть?

— Тоді скажете в звіті, що нова сиделка порушила техніку безпеки з ідейних міркувань.

Вона нахилилася над водою.

— Слухай. Я не знаю, ким ти був. Хлопчиком, дівчинкою, просто тілом, якому не дали стати кимось. Я не знаю, що з тобою зробили. Але я знаю: поки ти тягнеш до себе всі імена, у тебе не з’явиться своє.

Вода заспокоювалася.

На її поверхні з’явилася маленька долоня.

Дитяча.

Прозора.

— Ім’я не лікує, — сказала Еліна. — Не рятує. Не стирає. Воно просто дає місце, з якого можна почати.

Пауза.

— Я не називатиму тебе богом.

Станція здригнулася.

— Не називатиму монстром.

Ще один поштовх.

— Не називатиму станцією.

У воді з’явилися очі.

Дитячі.

Старі.

Нелюдські.

— Я назву тебе Лев.

Мара видихнула:

— Л-7…

— Тихо.

Еліна не відводила погляду від води.

— Лев. Бо це майже з твого імені. І бо леви іноді страшні, іноді поранені, іноді дурні, але хоча б не “комплекс”.

Тиша.

Дуже довга.

Потім чорна вода піднялася маленькою хвилею і торкнулася краю її черевика.

Не потягнула.

Просто торкнулася.

— ЛЕВ, — сказав Л-7.

Слово пройшло по всій станції.

Не як наказ.

Як перший вдих.

Сирени стихли.

Світло лишилося червоним, але вже не билося в паніці.

Мара сіла просто на підлогу.

— Ви щойно дали ім’я автономному оборонному комплексу з біоорганічним ядром.

— Так.

— Без погодження.

— У документах було порожньо.

Карпенко раптом засміявся.

Один раз.

Нервово.

Зламано.

Але справжньо.

— Мороз, вас посадять.

— Спочатку нехай піднімуть із дна.

Ніна в басейні дивилася на них.

Її обличчя стало спокійнішим.

— Він відпустить? — прошепотів Карпенко.

Ніна похитала головою.

— Ні. Але тепер може навчитися.

Еліна подивилася на неї.

— А ви?

Ніна опустила очі.

— Я вже не вся “я”.

— Цього тут ніхто не питає.

Ніна всміхнулася.

Майже.

— Тоді навчіть його питати.

І зникла.

На поверхні басейну залишилося око.

Сіре.

Нінине.

Воно більше не плакало.

На стіні над басейном проступив новий напис:

ЛЕВ НЕ ХОЧЕ БУТИ САМ.

Мара піднялася.

— Оце і є проблема.

Карпенко подивився на неї.

— Що?

Вона побіліла.

— Якщо він більше не хоче бути один, він почне будити всіх, кого тримав мовчки.

Під ногами щось застукало.

Раз.

Другий.

Третій.

Не ніготь.

Багато нігтів.

З усіх боків.

Усі мертві Л-7 починали прокидатися.