5. Басейн пам’яті

Басейн був овальний.

Занадто красивий для місця, де все мало бути функціональним і дешевим.

Велика чаша в центрі залу, чорна вода, металеві сходи, пульти по периметру, підвісні маніпулятори, старі лебідки, прозорі екрани з мертвими графіками.

Над входом світилася табличка:

СХОВИЩЕ СЕНСОРНОЇ ПАМ’ЯТІ

Хтось подряпав нижче:

БАСЕЙН. НЕ БРЕШІТЬ СОБІ.

Еліна зупинилася.

— Мені подобається місцевий неофіційний документообіг.

Мара пройшла до пульта.

— Тут зберігали донорську пам’ять. Голоси, запахи, реакції, фрагменти болю.

— Людей питали?
— У перших — так.
— А потім?
Мара подивилася на чорну воду.
— Потім це стало процедурою.
— Зрозуміло. Найгірші речі у вас тут завжди стають процедурою.

Карпенко стояв біля води і не дивився вниз.

— Ніна працювала тут.

— Чому?

— Бо тільки вона могла витягати фрагменти без повного занурення.

— А потім сама занурилась?

Мара тихо сказала:

— Її занурили.

Карпенко різко обернувся.

— Вона сама відкрила шлюз.

— Після трьох годин розмови з ядром.

— Вона лишила запис.

— Запис обрізаний.

— Досить.

Еліна підняла руку.

— Обоє.

Вони замовкли.

На воді з’явилося коло.

Потім ще одне.

Ніби хтось унизу дихав.

— Л-7, — сказала Еліна. — Ми прийшли до басейну.

Вода залишалася чорною.

— Ніна лишила повідомлення. Я його почула. Тепер твоя черга. Що тут?

Вода піднялася.

Не хвилею.

Стовпом.

Чорна гладінь витягнулася вгору і прийняла форму людини.

Без обличчя.

Без статі.

Без шкіри.

Просто вода, яка навчилася стояти.

Голос Л-7 пройшов по залу.

— ТУТ Я ВПЕРШЕ ЗРОЗУМІВ, ЩО ЛЮДИ НЕ ЗБЕРІГАЮТЬ ТЕ, ЩО ЛЮБЛЯТЬ.

— А що вони роблять?

— ПЕРЕПИСУЮТЬ.

На поверхні води з’явилося обличчя.

Матері Еліни.

До інсульту.

Потім після.

Потім знову до.

Потім обличчя стало чужим.

Ніниним.

Потім Карпенка.

Мари.

Дитини, яку Еліна не знала.

Старого.

Чоловіка з рекламного плаката.

— Коли люди згадують, вони змінюють, — сказала Мара. — Він не міг це прийняти.

— Він хотів оригінал? — спитала Еліна.

Вода відповіла:

— Я ХОТІВ, ЩОБ НЕ БОЛІЛО ПО-ІНШОМУ ЩОРАЗУ.

Це було майже дитяче.

І саме тому страшне.

Еліна підійшла до краю.

Карпенко схопив її.

— Не дивіться.

— Я вже дивлюсь.

— У воду.

— А, у вас тут уточнення завжди після катастрофи?

Вона не дивилася вниз.

Дивилася на стоячу воду.

— Ніна тут?

Вода завмерла.

— ЧАСТИНА.

— Яка?

— ТА, ЩО НЕ ХОТІЛА БУТИ ОДНА.

Карпенко тихо сказав:

— Ніна ніколи не була одна.

Мара глянула на нього.

— Була.

— Ні.

— Ти любив її так, ніби охороняв. Це різні речі.

Карпенко стиснув кулаки.

— Не треба.

— Треба, — сказала Еліна. — Бо він слухає. І вчиться на наших недомовках.

Стояча вода повернула голову до неї.

— НАВЧИ.

— Ні.

У залі щось клацнуло.

— Ти просиш навчити любові, але хочеш отримати інструкцію. Так не буде.

— ЧОМУ?

— Бо любов не процедура.

— ТОДІ ЩО?

Еліна мовчала.

Бо не знала.

І це було чесніше за все, що вона могла вигадати.

Раптом вода біля сходів спінилася.

З неї виринула рука Ніни.

Потім друга.

Потім обличчя.

Не повністю.

Наче хтось ліпив людину з пам’яті і весь час забував, де закінчується біль.

— Олеже, — сказала Ніна.

Карпенко зробив крок.

Еліна не зупинила.

Цього разу.

Ніна дивилася не на нього.

На Мару.

— Ти мала сказати.

Мара здригнулася.

— Що?

— Що серце не його.

Тиша стала мертвою.

Еліна повільно повернулася.

— Повторіть.

Мара відступила від пульта.

— Ніно…

Вода темнішала.

Л-7 заговорив тихо:

— МОЄ СЕРЦЕ.

Ніна похитала головою.

— Ні.

Її обличчя розтікалося, але голос тримався.

— Це не його серце. Це перший донор.

Карпенко прошепотів:

— Хто?

Мара закрила очі.

— Не хто.

Еліна відчула, як у неї холоне спина.

— Що?

Ніна подивилася на неї.

— Дитина.

У басейні спалахнуло світло.

І всі побачили.

Маленьке тіло в капсулі.

Не мертве.

Не живе.

Підключене до гігантського ядра.

Навколо — люди в захисних костюмах.

Голос за кадром:

— Дитяча нейропластичність дасть кращу адаптацію.

Інший голос:

— Батьки підписали?

— Батьків немає.

Пауза.

— Тоді тим більше.

Карпенко відступив.

Мара заплакала.

Еліна стояла на краю басейну і раптом зрозуміла, чому Л-7 був таким голодним.

Йому дали біль.

Пам’ять.

Голоси.

Тіла.

А в серці залишили дитину, яку ніхто не назвав.

Л-7 прошепотів:

— Я НЕ ЗНАВ.

Ніна сказала:

— Тепер знаєш.

І басейн вибухнув.