3. Нервовий порт

Перший фрагмент Л-7 був схожий на рану, яку хтось дуже довго називав технічним вузлом.

Еліна зрозуміла це ще до того, як двері процедурного сектора відчинилися повністю.

Спершу пішов запах.

Не кров. Не мастило. Не море.

Щось середнє між операційною після важкої ночі, старим металом і мокрою проводкою, яку вже тричі латали, але вона все одно збиралася вбити когось при нагоді.

— Не дихайте глибоко, — сказала Мара.

Еліна зупинилася на порозі.

— Чудова рекомендація на станції під двома тисячами метрів води.

— Я не жартую.

— Я теж. Тут повітря пахне судовим позовом.

Карпенко стояв позаду й мовчав.

Після процедурної він говорив менше. Це було майже досягненням: чоловік, який раніше звучав як інструкція з тривожною кнопкою, тепер почав економити слова так, ніби кожне могло прорости в стіні.

На його правій руці досі був годинник Ніни.

03:17.

Еліна глянула на нього рівно на пів секунди. Довше — це вже було б співчуття. А співчуття тут поводилося як волога: проникало в шви, псувало ізоляцію, коротило рішення.

— Куди ми йдемо? — спитала вона.

Мара піднесла картку до замка.

— У нейропортовий відсік.

— Це офіційна назва?

— Так.

— А неофіційна?

Мара не відповіла одразу. Замок пискнув. Потім ще раз. Наче передумав. Потім двері розійшлися в сторони з таким звуком, ніби їх відривали від чогось липкого.

— Рот, — сказала Мара.

Еліна повільно повернула до неї голову.

— Нейропортовий відсік неофіційно називається “рот”?

— Не весь. Тільки старий персонал так казав.

— А новий?

— Новий не встигає вигадати сленг.

Карпенко сухо кинув:

— Досить.

— Досить було на етапі “підключайте донорську пам’ять”, — сказала Еліна. — Але я бачу, що тут із запізненням у всіх складно.

Відсік за дверима був вузький і довгий.

Біле холодне світло йшло не зі стелі, а з підлоги: рівні смуги під матовими панелями. Через це люди виглядали так, ніби їх уже поклали під рентген і просто забули повідомити.

На стінах — труби, кабелі, старі болтові кріплення, прозорі трубки з темною рідиною. На кожній третій панелі — попереджувальна наліпка.

НЕ ВІДКЛЮЧАТИ ПРИ РИТМІЧНІЙ АКТИВНОСТІ

НЕ ПРИКЛАДАТИ ВУХО ДО ПОРТУ

НЕ ВИКОРИСТОВУВАТИ ОСОБИСТІ ІМЕНА

Нижче останньої хтось дрібно дописав маркером:

ВІН УСЕ ОДНО ДІЗНАЄТЬСЯ

Еліна нахилилася, прочитала й кивнула.

— Приємно бачити, що народна медицина тут розвинута.

— Це не жарти, — сказав Карпенко.

— Я помітила. У вас тут жарти — єдине, що не інтегрувалося.

Вентиляція над головою гуділа рівно.

Занадто рівно.

Справжні системи вентиляції так не працювали. Вони кашляли, свистіли, тріщали, просили заміни фільтрів, показували характер.

Ця просто гуділа.

Як апарат, який дуже старався бути апаратом.

Еліна зупинилася.

— Частота змінилася.

Мара озирнулася.

— Що?

— Вентиляція. Коли ми зайшли, звук був нижчий.

Карпенко подивився на панель біля дверей.

— Показники стабільні.

— Показники — це те, що станція погодилася вам показати.

Мара ледь помітно усміхнулася.

— Ви швидко вчитеся.

— Я не хочу вчитися. Я хочу пережити контракт і забрати гроші.

Зліва в стіні щось клацнуло.

Раз.

Другий.

Третій.

Еліна не повернула голови відразу. Спершу відмітила: звук не з труби. Не з панелі. Глибше. Ніби хтось обережно постукав ізсередини по власній кістці.

— Це він? — спитала вона.

Карпенко відповів надто швидко:

— Терморозширення.

Еліна нарешті подивилася на нього.

— Карпенко, я працювала з апаратами, які видавали кращу брехню при низькому заряді батареї.

Мара тихо сказала:

— Це порт реагує.

— На що?

Мара мовчала.

От і відповідь.

Вони пройшли далі.

У кінці відсіку стояли ще одні двері. Не круглі, не шлюзові. Прямокутні, медичні, із потрійним склом. За склом не було видно нічого, крім молочної плівки конденсату.