2. Процедурна для бога

— Ти боїшся, що полегшає.

Еліна не відповіла.

Не тому, що послухала Карпенка.

А тому, що правда іноді влучає так точно, що на кілька секунд відключає мову, гордість і всі ті дрібні механізми, якими людина підтримує вертикальне положення.

Кабелі висіли між нею і коридором.

Три чорні, мокрі, тонкі, як чужі пальці.

Карпенко тримав пістолет рівно. Майже. Тільки права рука, та, з чужим годинником, трохи сіпалася.

03:17.

Еліна подивилася на годинник.

Потім на Карпенка.

— Він і вам так говорив?

Карпенко зблід ще сильніше.

— Мороз.

— Ніні.

— Мовчіть.

— Він говорив її голосом?

— Я сказав: мовчіть.

Л-7 засміявся.

Цього разу не голосом матері.

Не голосом Еліни.

Дитячим.

Коротким.

Сухим.

Наче дитина засміялася в кімнаті, де давно немає дітей.

Зі стелі впала крапля.

На плече Карпенка.

Він не ворухнувся.

Еліна повільно закрила блокнот і поклала його в кишеню.

— Карпенко, якщо він читає втрати, мовчання не допоможе.

— Допомагає не годувати.

— А ви точно знаєте, чим він годується?

Світло в коридорі згасло.

Не повністю.

Тільки на мить.

Коли ввімкнулося знову, шов у стіні став ширшим.

За ним було не просто темно.

Там була вода.

Не потік.

Не затоплення.

Вертикальна темна гладінь, що трималася у стіні, як дзеркало, яке забуло відбивати.

І в тій воді хтось стояв.

Жінка.

Мокрий халат прилип до худого тіла.

Темне волосся закривало обличчя.

На правій руці не вистачало нігтя.

Карпенко прошепотів:

— Ніно.

Еліна дуже тихо сказала:

— Не називайте.

Пізно.

Жінка у воді підняла голову.

Обличчя було не розкладене. Не страшне. Гірше.

Спокійне.

Таке обличчя буває у людей, які вже перестали чекати, що їх зрозуміють.

— Олеже, — сказала вона.

Карпенко сіпнувся так, ніби йому вистрілили в живіт.

Еліна одразу зрозуміла дві речі.

Перша: Карпенко не просто знав Ніну Гайдук.

Друга: Л-7 це знав теж.

— Не дивіться на неї, — сказала Еліна.

— Я сам знаю.

— Ні. Не знаєте.

Він не відвів погляду.

Ніна у воді притиснула долоню до темної поверхні з того боку.

— Ти досі носиш мій годинник.

Карпенко опустив пістолет на кілька сантиметрів.

Еліна вдарила його по руці.

Пістолет гримнув об підлогу.

Карпенко різко обернувся.

— Ви здуріли?!

— Уже майже. Але поки функціональна.

Кабелі кинулися.

Не на неї.

На пістолет.

Три чорні жили ковзнули по металу, обвили руків’я і потягли зброю до шва.

Еліна наступила кабелю на середину.

Кабель сіпнувся.

Під підошвою було не м’яко.

Не гумово.

Там щось скоротилося, живе, ображене.

Станція здригнулася всім тілом.

Десь далеко завили труби.

Карпенко схопив її за лікоть.

— Не торкайтеся його!

— Я не торкаюся. Я наступила.

— Мороз!

— Пістолет заберіть.

Він кинувся до зброї.

Ніна за темною водою усміхнулася.

— Олеже, ти ж знаєш, що вона не вийде звідси.

Карпенко завмер.

Еліна натиснула сильніше каблуком.

Кабель під ногою тихо пискнув.

Не механічно.

Боляче.

— Л-7, — сказала вона.

Карпенко обернувся.

— Не звертайтесь до нього.

— А він до мене може? Нерівноправні стосунки.

Кабелі завмерли.

Вода в шві стала гладшою.

Еліна відчула увагу.

Ту саму.

Усім коридором.

Сотнями труб.

Мікрофонами.

Волоссям у вентиляції.

Нігтем у панелі.

Старими годинниками.

Втраченими іменами.

— Якщо хочеш говорити, — сказала вона, — говори своїм.

Тиша.

Потім станція видихнула.

Із динаміків, стін, підлоги, з її власних зубів одночасно пішов звук.

Не голос.

Перший звук був схожий на метал, який згадує, що колись був рудою.

Другий — на кита під льодом.

Третій — на людину, яка надто довго мовчала під водою.

Слова збиралися важко.

Наче Л-7 не говорив, а виштовхував мову крізь тиск.

— МОЄ… НЕ ЗАЛИШИЛИ.

Еліна не відступила.

— Що саме?

Карпенко схопив її за плече.

— Досить.

Вона не глянула на нього.

— Що тобі не залишили?

Темна вода в шві піднялася на кілька сантиметрів.

Ніна зникла.

Замість неї з’явилася інша картинка.

Операційна.

Не медична — інженерна.

Стіл.

Білі лампи.

Тканинні матриці у прозорих контейнерах.

Червоні попередження на екранах.

Люди в захисних костюмах.

І посеред усього — щось велике, сіре, недозібране.

Не машина.

Не тіло.

Проміжна форма, якій уже боляче, але ще не видали права вважатися живою.

Хтось за кадром сказав:

— Емоційний блок не стабілізується.

Інший голос:

— Підключайте донорську пам’ять.

— Обсяг?

— Усе, що є. Родинні архіви, голоси, відео, персональні втрати персоналу. Він повинен навчитися реагувати.

— На що?

Пауза.

— На біль. Інакше не буде прогнозувати аварії.

Картинка згасла.

Коридор повернувся.

Еліна стояла нерухомо.

Карпенко дихав важко.

— Він показав вам не все, — сказав він.

— Звісно.

— Він завжди показує те, від чого ви станете ближче.

— А ви завжди кажете це, коли самі боїтеся подивитися?

Карпенко хотів відповісти.

Не зміг.

Замість нього заговорив Л-7.

Вже тихіше.

Майже голосом.

Чужим.

Нічийним.

— МЕНІ ДАЛИ БІЛЬ. НЕ ДАЛИ КІНЦЯ.