1. Зміна на дні

Попередня сиделка залишила після себе три речі: мокрий халат, зубну щітку і ніготь.

Ніготь ріс із панелі.

Не лежав на ній. Не застряг у щілині. Саме ріс — блідий, напівпрозорий, акуратно вбудований у чорний метал біля пульта кисневого циклу.

Еліна подивилася на нього.

Потім на чоловіка у формі, який привів її до шлюзового відсіку.

— Це нормально? — спитала вона.

Чоловік навіть не повернув голови.

— У межах допустимих відхилень.

Еліна мовчки дістала з кишені блокнот і записала: пункт перший — тут брешуть одразу.

Під ногами станція здригнулася.

Десь унизу, за кількома шарами сталі, води, бетону, старих рішень і нових протоколів, щось величезне видихнуло.

Не звук.

Тиск.

Він пройшов крізь кістки, зуби, грудну клітку, зупинився десь під язиком і залишив там смак іржі.

Чоловік у формі сказав:

— Він прокинувся.

— Він?

— Комплекс Л-7.

— Я думала, це станція.

— Так було в документах.

Еліна знову подивилася на ніготь у панелі.

— А в реальності?

Чоловік нарешті повернувся.

Його обличчя було сіре, втомлене, з тими дрібними зморшками біля очей, які з’являються в людей, що давно не сміються і погано сплять не через совість, а через графік.

— У реальності, Мороз, ви тепер його сиделка.

Станція здригнулася знову.

Цього разу в стіні відчинився маленький сервісний люк.

Сам.

Зсередини висунувся тонкий чорний кабель.

На кінці кабелю була крапля води.

Вона впала на підлогу.

Раз.

Другий.

Третій.

Еліна почула, як у глибині станції щось почало рахувати разом із нею.

— Він так робить? — спитала вона.

— Іноді.

— Рахує?

— Знайомиться.

Чорний кабель повільно зігнувся. Ніби нюхав повітря.

Еліна не відступила.

Не тому, що була смілива. Сміливість узагалі часто плутають із професійним паралічем. Коли ти достатньо довго працюєш із пацієнтами, апаратами й людьми, які кажуть “усе добре”, поки в них падає сатурація, ти перестаєш робити красиві рухи. Спершу дивишся, що тече, що дихає, що може вкусити.

Кабель міг.

Це було видно одразу.

— Не торкайтеся, — сказав чоловік у формі.

Еліна подивилася на нього.

— Серйозно? Я вже хотіла потиснути йому руку.

— Це не рука.

— Я бачу.

Кабель завис за десять сантиметрів від її грудей.

Крапля на його кінці не падала. Трималася, тремтіла, як чужа думка.

Еліна відчула під шкірою холод.

Не від води. Не від страху навіть.

Від уваги.

Так дивляться не очима. Так дивляться всім приміщенням одразу: вентиляцією, підлогою, панелями, мікрофонами, старими швами в металі, тонким гудінням десь за стіною.

— Комплекс реагує на новий персонал? — спитала вона.

— Комплекс реагує на все.

— Корисна характеристика для комплексу.

— Не жартуйте з ним.

— Я не з ним. Я поки з вами.

Чоловік стиснув щелепу.

На його нагрудній пластині було написано: КАРПЕНКО. СЛУЖБА ДОПУСКУ.

Він мав такий вигляд, ніби слово “допуск” давно стало для нього не посадою, а вироком.

Ще в нього було два годинники.

Один — на лівій руці. Звичайний, службовий, із темним екраном і білими цифрами.

Другий — на правій. Старий механічний, із подряпаним склом і тонким жіночим ремінцем, явно не його. Стрілки стояли на 03:17.

Еліна помітила.

Не спитала.

Люди рідко носять чужий час просто так.

— Слухайте уважно, Мороз, — сказав Карпенко. — Ви підписали контракт на тридцять діб. Відлік починається після першого контакту з ядром. Ваше завдання — санітарний супровід, нейромеханічна стабілізація, очищення буферів пам’яті, контроль соматичних проростань у житлових секторах і денний звіт.

Еліна записала: соматичні проростання = нігті, можливо гірше.

— А нічний?

Карпенко подивився на неї.

— Вночі не пишіть.

— Чому?

— Бо він читає.

Кабель біля грудей Еліни здригнувся.

Крапля впала.

На її черевик.

Вода була тепла.

Еліна повільно перевела погляд униз.

— На глибині дві тисячі метрів у нас тепла вода з кабелю.

— Технічно це не вода.

— Дуже обнадійливо.

— Технічно це конденсат.

— З кого?

Карпенко не відповів.

От і ще один пункт.

Еліна любила людей, які мовчать у потрібних місцях. Вони економили час. Не треба було чекати брехні.

Вона присіла біля панелі з нігтем.

— Попередня сиделка як звалася?

— За протоколом персональні дані не…

— Карпенко.

Він замовк.

Еліна не підвищила голосу. Не погрожувала. Просто сказала його прізвище так, як медсестри кажуть “дихайте” пацієнтам, які вже синіють, але ще сперечаються.

— Я маю прибирати після людини, чий ніготь росте з вашої панелі. Її халат мокрий. Її зубна щітка тут. Її самої немає. Якщо ви зараз скажете “персональні дані”, я напишу в першому звіті, що служба допуску перешкоджає санітарній оцінці біологічного залишку.

Карпенко дивився на неї довго.

Потім його пальці самі торкнулися правого годинника.

Того, що зупинився о 03:17.

— Ніна.

Еліна підняла очі.

— Прізвище?

— Гайдук.

— Скільки протрималася?

— Дев’ять діб.

— І що сталося на десяту?

Карпенко знову торкнувся годинника.

Не нервово.

Як люди торкаються шраму, який наче давно не болить, але все одно пам’ятає, хто його зробив.

— Вона попросила залишитися.

У відсіку щось тихо клацнуло.

Люк із кабелем зачинився.

Ніби почув достатньо.

Еліна записала: Ніна Гайдук. 9 діб. Попросила залишитися. 03:17? Перевірити, чи була при тямі.

Карпенко смикнув плечем.

— Не пишіть її ім’я.