РОЗДІЛ V

Кілька хвилин пильного погляду — і став помітний чийсь силует. Людина, якій належали ці обриси, ставала все ближче і ближче, обережно пробираючись крізь лісові зарості.

— Адріане…? — насторожено пробурмотіла Мілена, не вірячи у свій найстрашніший здогад.

— Мілена! — зморено вигукнув хлопець, який нарешті знайшов свою зниклу сестру.

Дівчина любила брата і була рада його бачити, але Айдан — що буде з ним? Мілена не хотіла, щоб її брат щось зробив хлопцеві, якого вважав ворогом.

— Ти… ти… Ти як тут? — хлопець кинувся до дівчини. — Ми думали… ми думали…

Брат обіймав сестру кілька хвилин, тримаючи її надто міцно. Відтоді як вона зникла серед білого дня, він не знаходив собі місця. І після важких пошуків вона — жива й неушкоджена — тихо дихала в його руках.

Та, на жаль, він помітив світловолосого хлопця біля товстого дуба. Не відразу, але все ж Адріан зрозумів, кого йому нагадує цей юнак.

— Ти… — видихнув він, відпускаючи сестру. — Айдан…? Айдан Сірендорський?

Мілена щойно відійшла від брата та інстинктивно стала перед пораненим хлопцем, розкинувши руки.

— Не підходь.

— Відійди, — вона рідко чула такий суворий голос свого старшого брата. Зазвичай хлопець був спокійним, але небезпечним він був не менше.

— Ні! — коротко відповіла Мілена, намагаючись хоч якось зупинити Адріана.

— Та ти просто не розумієш, хто це!

— Розумію! — крикнула дівчина. — Розумію.

— Відійди! — Адріан тримав руку на мечі в піхвах. — Відійди, прошу, не роби ще гірше.

— Він поранений! — її голос затремтів. — Він не загрожує тобі!

Адріан зробив ще один крок та силою, але обережно, відштовхнув сестру. Велика суха палиця, на яку він наступив, хруснула під його чоботом.

— Благаю! — Мілена вже не стримувала сліз. — Я… я… я кохаю його!

Ці слова, наче меч, увірвалися в серце Адріана.

— Ти що сказала? — повернувся він. — Повтори!

Зблідлий Айдан теж почув слова дівчини. Від цього йому стало тепло. Уперше в житті він був коханим людиною, яку сам кохав.

— Не чіпай її, — тихо, попри біль, промовив він, дивлячись на спину Адріана.

— Ти ще смієш говорити?! — Адріан різко перевів на нього погляд.

Мілена схопила брата за руку.

— Прошу тебе… він врятував мене. Він не такий, як ти думаєш! Не чіпай, прошу!

— Мені байдуже, який він! — вибухнув хлопець. — Він наш ворог!

— Але він не свій батько!

— Та все ж він його син.

І в цю мить він різко, вже без обережності, відштовхнув сестру. Мілена втратила рівновагу й упала на холодну землю.

— Ні! — дуже гучно закричала дівчина.

Хоч вона й була на землі, однак змогла побачити, як меч рідного брата увійшов у груди коханого Айдана.

Хлопець не зміг підвестися, не міг нічого сказати. Він, як його навчали, лише зміг гордо прийняти свою смерть. А зі знанням, що він усе ж коханий, прийняти її було трохи легше.

Дівчина різко підвелася із землі та щодуху підбігла до Айдана. Вона бачила страшну картину: як Адріан витягує меч із тіла майже мертвого хлопця. Бачила, як по темній від бруду тканині повільно розливається кров. Бачила, як нервово здригаються губи юнака.

— Ні… — її голос був майже беззвучним від тих сліз, що потекли найсильнішим водоспадом у всьому світі. — Ні…

Підбігши ще ближче, вона кинулася до нього, підхопила його голову й притиснула до себе.

— Айдан! Подивись на мене! Я тут! Я тут!

— Не… плач… — ледве чутно прошепотів Айдан і востаннє поглянув своїми, наче море, очима на кохану.

У наступну секунду ті сині очі повністю втратили блиск, ставши скляними. Зрештою його голова безсило відхилилася. Та Мілена не відпускала її, і хоч кров забруднила її долоні та одяг, вона все одно тримала голову хлопця.

У наступну мить вона підняла погляд на безжально стоячого брата з окровавленим мечем і, навіть не обдумавши свого рішення, кинулася на піднятий клинок. Адріан не очікував такого від сестри.

Та все ж останній крик пролунав від нього — єдиної живої людини на галявині, що плакала серед двох тіл і калюжі крові.