РОЗДІЛ IV

— Чому ти тут? — зрештою запитав Айдан. Його голос набув болючості від усвідомлення, ким він є для дівчини.

— У сенсі чому? — відповіла дівчина, розгубившись від такого несподіваного питання. — Тобі потрібна допомога.

Айдан відчував, як серце в грудях стискається від хибної надії, яку дарує йому ця неймовірно гарна та мила дівчина. Він розумів, що не має жодного права сподіватися, що вона колись побачить у ньому не сина ворога, а просто людину, просто хлопця.

— Мілено… — його голос пролунав майже безнадійно. — Я для тебе ворог. Не будь зі мною такою доброю.

— Але ти для мене не ворог.

— Що? — не зрозумів юнак. — То я тобі все ж подобаюся?

Він дивився в її очі, намагаючись вловити кожну рису її відповіді. Це, напевно, був той єдиний раз, коли в нього з’явилася надія.

— Із самого початку, — трохи нервово, але впевнено відповіла дівчина, на мить забуваючи, ким є Айдан.

— Ти мене врятувала, знаючи, хто я?

— Ні, не знала, — дівчина похитала головою. — Навіть злилася, коли дізналася, хто ти. Але…

Айдан відчув, як у грудях стискається щось тепле, хоча й не міг у це повірити.

— Але?

— Я не бачу в тобі того зла, про яке чула, — продовжила Мілена. — Я не знаю, як це сталося, але бачу в тобі тільки добре.

Айдан заплющив очі. Серце закалатало швидше, від чого думки затуманилися ще більше.

— Ти не повинна цього відчувати, — промовив він, відвертаючи голову. — Ти просто не можеш.

Мілена була вже зовсім близько. Вона обережно поклала долоню на щоку хлопця, повертаючи його голову до себе. Дівчина мовчки дивилася в почервонілі очі Айдана, ніби переконуючись у своєму рішенні.

— Мені все одно, — твердо відповіла Мілена, нахиляючись ще ближче.

Губи дівчини ледь-ледь торкнулися губ хлопця. Мілена відразу відсторонилася, не знаючи, що робити далі, наче це був її перший досвід.

Айдан не міг вимовити жодного слова. Почуття переповнювали його, і він не вірив у те, що щойно сталося. Йому здавалося, що весь світ знову змінився. Те, що було неможливим, раптом стало реальністю.

Та раптове повернення в світ, де вони діти ворожих королів, не дало й шансу насолодитися цією миттю. Замість відчуття чогось неймовірного, замість посмішки від здійснення бажаного, у хлопця з’явилися лише сльози.

Так багато сліз було лише раз у його житті — за день до смерті його матері. А зараз усе повторювалося знову. Але й посмішка була, хоч і зовсім слабка.

Мілена обережно, боячись зробити ще гірше, почала великими пальцями витирати сльози під очима Айдана.

— А я тебе кохаю, — прошепотіла дівчина, нахилившись до його вуха.

— І… і… і я тебе, — ледь вимовив хлопець, захлинаючись сльозами.

Зараз, окрім двох молодих людей, не було нічого: ні війни, ні болю, нікого іншого. Усе інше прийде потім, згодом.

І лише десь удалині було чути чиїсь кроки. Не було видно, хто йде — чи людина, чи звір, але це незнання було ще страшнішим за саму правду.