РОЗДІЛ ІІ

Ніч поступово відступала в лісі, занурюючи все в промені сонця. Тиша навколо молодих людей зникла враз, коли дятел почав шукати їжу в дубі над головою Айдана.

Хлопець повільно відкрив очі, щоб поглянути вгору, на того, хто заважав спати. Він мав намір підвестися, але зовсім забув про поранення.

— Ай…! — на весь ліс закричав Айдан, не в змозі стримати біль.

Мілена спала, спершись об невеличке дерево поряд. Та від такого крику дівчина різко скочила, повністю розгублена після сну.

— Тобі боляче?! — тривожно запитала Мілена, ставши прямо над хлопцем. — Дуже?

— Плече… — простогнав Айдан, ледь тримаючись за поранене місце.

Мілена кинула погляд на перев’язку, яку вчора зробила після битви. Вона просочувалася червоною плямою, напевно, від руху.

— Я допоможу, — невпевнено сказала дівчина й обережно почала нахилятися до хлопця.

На мить їхні очі зустрілися. Дівчина розгубилася ще більше, так і стоячи, дивлячись у очі юнака. У ту коротку секунду світ зник із її думок. Не було ні батька, ні війни — лише він і вона.

Мілена раптом почула, як б’ється її серце. Такого стану вона ніколи не відчувала, окрім тієї миті вчорашньої ночі. Точно так само, але тепер у кілька разів сильніше й впевненіше.

Їй хотілося відвести погляд, але вона не могла, не зараз. Щось невидиме вперто тримало його спрямованим прямо туди — у сині, немигаючі очі.

Хлопець теж не поспішав відводити погляд. У тих темних очах він бачив те, чого не знаходив у жодних інших — те, чого так сильно потребував ще з дитинства.

Це було щось незвичайне. Не просто проблиск приємного світла, від якого Айдан застиг, забувши про біль, а щось значно більше.

Він уперше помітив червоний рум’янець на щоках дівчини. І раптом кожна дрібниця стала важливою: як вона стоїть, як трохи ніяково моргає, як затримала подих, не вдихаючи вже кілька секунд.

Айдан відчув дивне бажання — щоб ця мить ніколи не закінчувалася. Навіть якщо не зникне сильний біль. Навіть якщо їх схоплять ворожі розвідники. Йому було байдуже до всього, окрім цього погляду милих очей.

— Ой, — різко ойкнула дівчина, помітивши, що торкнулася пораненого плеча білявого юнака. — Вибач.

Айдан, натомість, не зміг підібрати потрібних слів. І не через біль, який нікуди не зникав і лише посилювався, а через те, що не міг відірвати погляду від найгарнішого видовища на всьому білому світі.

Та водночас хлопець знав: він не може й далі її обманювати. Не може мовчати й не сказати правду. Від цієї думки він стривожився, водночас дивлячись, як дівчина обережно, щоб не завдати зайвого болю, змінює пов’язку.

Він давно не відчував нічого подібного. Такого доброго серця не знайти ніде, окрім цього лісу. Але тепер усе інакше. Він сильно корив себе за обман цієї доброї дівчини.

— Не боляче? — тихо запитала вона, боячись поглянути в очі.

— Ні.

«Мілена… Мілена…» — повторював у своїй голові Айдан, милуючись мелодійністю її імені.

— Поранення не серйозне. Скоро загоїться.

Хлопець довго не наважувався, але зараз усе стало зрозуміло: або дівчина прийме його таким, яким він є — ворогом, або вб’є на місці. І навіть думка про смерть здавалася не такою страшною, якщо Мілена його не прийме.

— Мілено, — тихо пробурмотів він. Голос звучав надто м’яко.

Дівчина відвернулася від плеча й підняла погляд. Вона уважно подивилася на хлопця, усе ще тримаючи його руку.

— Ти, напевно, не приймеш, ким я є насправді. Але я більше не можу цього приховувати, — серце шалено калатало, але він був рішучий. — Я — Айдан. Син короля Торланда.