РОЗДІЛ І

Глибока ніч. Навколо було темно. І лише великий круглий Місяць виглядав крізь гілки дерев. Айдан повільно відкрив очі, відчуваючи різкий біль у лівому плечі. Він спробував підняти руку, але біль виявився в кілька разів сильнішим, ніж без руху.

Хлопець не міг сісти чи повернутися через поранене плече. Лишалося лише оглядати все навколо. Очі бігали по місцевості, але було надто темно, тож роздивитися бодай щось було майже неможливо.

Та раптом його погляд зупинився на постаті поруч. На вигляд він міг зрозуміти, що це була дівчина. Розібратися було важко, але хлопець сподівався, що вона просто спала, а не сталося щось гірше.

Айдан, крізь біль, поворухнувся. Це вийшло надто гучно. Спершу під ним тріснула тоненька гілка, а потім з його рота вирвався приглушений крик.

Ці звуки розбудили дівчину, в чий бік він повернувся. Вона, не розуміючи, що відбувається, трохи прочинила очі та підняла голову. Мілена ще не відійшла від сну, але вже зрозуміла, що щось сталося.

— Т-ти… ти прокинувся? — з невпевненістю в голосі прошепотіла вона.

Айдан відчув, як серце почало битися швидше. Хлопця охопив страх, адже він не знав, хто поруч із ним. Чи це друг, чи заклятий ворог. Тож його права рука мимоволі потягнулася до меча, який був обережно притулений до великого дуба.

— Не бійся, — тихо додала дівчина, підводячись на ноги.

Вона підійшла ближче й насамперед відсунула меч, до якого так наполегливо намагався дотягнутися хлопець.

— Ти… ти хто? — пробурмотів Айдан, перебуваючи у дивній позі: рука тягнулася надто далеко, а очі косилися на дівчину, що стояла поряд.

— Мене звати Мілена. А тебе?

Дівчина вперто дивилася на невідомого юнака. Страх за власне життя переплітався із жалістю до пораненого хлопця, який самим лише поглядом стискав їй серце. Його поранене плече, виснажене тіло й злякані очі ясно показували, наскільки сильно йому потрібна допомога.

Айдан теж дивився на неї, намагаючись не показувати свого страху та навіть більше — здивування. У його пам’яті спливло лише одна людина із цим ім’ям, яке він не раз чув у батьковій цитаделі. «Мілена?! Принцеса…? Це дійсно принцеса Арвеліону?» — від цієї думки серце в його грудях забилося швидше, але хлопець вирішив поки що нічого не говорити, бо і сам не був впевненим у своїй пам’яті. Але початок вже покладено.

— Я не можу сказати своє ім’я, — пробурмотів хлопець, залишивши спроби дістати меч.

Він повернувся у ту позу, в якій прокинувся — ліг на спину. Мілена ж не рухалася. Вона так і стояла за кілька метрів, втомлено тримаючи його меч у правій руці.

— Добре. Не говори, — трохи посміхнулася вона. — Ти щось хочеш?

Хлопець на мить заплющив очі, намагаючись зрозуміти, чи хоче він чогось. У той момент, дивлячись на неї, він лише відчував, як серце починає битися швидше. У грудях розливалося дивне тепло, якого він раніше ніколи не відчував. І лише одне залишалося незмінним — сильний біль.

— Води, — це було єдине, що він, напевно, зараз потребував найбільше.

— Зараз, — дівчина кивнула головою, повертаючись до своєї невеличкої сумки, де були різні речі, зокрема й вода.

Айдан, поки чекав води, намагався пригадати, що було до темряви. Але, на жаль, спогади були розмитими, і він пам’ятав лише падіння на землю.

— Тримай, — Мілена обережно вклала в праву руку хлопця шкіряну флягу з чистою водою й швидко відступила.

— Дякую, — промовив юнак, з усіх сил намагаючись піднести флягу до рота. Але навіть здоровою рукою ворушити було надто боляче, що вже казати про поранену.

Дівчина не могла дивитися на цю картину. Їй було не по собі від того, що юнак не може навіть зробити ковток води. Але допомогти було лячно. Вона так і стояла понад три хвилини: у заціпенінні, скрививши обличчя, дивилася на страждання пораненого воїна.

Проте, зрештою не витримавши, Мілена поборола свій страх і підійшла зовсім близько, щоб допомогти хлопцеві.

— Я допоможу, — промовила вона, беручи з його рук флягу. — Ти не проти?

— Не проти, — пробурмотів Айдан, змучений марними спробами напитися.

Мілена нахилила наповнену флягу до рота юнака, щоб той міг напитися. Але робила це дуже обережно, стежачи за ним. Насамперед заради нього самого, щоб він не захлинувся.

Айдану стало ніяково. Плече хоч і боліло дуже сильно, проте для нього те, що йому допомагає невідома дівчина, здавалося принизливим.

— Дякую, — тихо, крізь зуби прошепотів він.

Дівчина почула тихе слово й трохи посміхнулася, дивлячись у сині, мов море, очі хлопця. Проте він не відповів тим самим. Юнак дивився на землю, вперто намагаючись не зустрітися поглядом із Міленою.

До ранку ще було далеко — майже пів ночі до перших променів сонця. Дівчина бачила в очах хлопця не лише красу, ні з чим не зрівнянну, а й втому. Мілена повернулася на своє місце й здалеку спостерігала за Айданом, намагаючись зрозуміти, хто ж він такий. Адже вона напевно не знала, кого знайшла ввечері: друга чи все ж ворога, який прийшов із мечем на її землю.