12.2

Відповідь надходить до того, як я встигаю вимкнути на ніч смартфон: 

«Я зараз не в місті. Зустрінемося в неділю ввечері?»

Радість змішується з розчаруванням. Я сподівалася, що Дмитро призначить мені побачення мало не завтра. Чекати аж до вихідних у мене забракне терпіння, особливо з огляду на минулий досвід.

Я нервую. Хто знає, що може статися до неділі? Раптом він передумає і знову зникне? І хоч тепер у мене є його номер телефону, я навряд чи зателефоную.

Вночі мені сниться, що в Дмитра – ціла черга із жінок, яких він запросив на побачення. Вони всі – красуні, не рівня мені. А я в цій черзі – остання.

Весь сон я із жахом чекаю повідомлення, що у Дмитра змінилися плани, і наша зустріч переноситься на невизначений час чи зовсім скасовується.

Стресу додає невизначеність і неможливість призначити день і час побачення. Якщо мене візьмуть на роботу, то запросто можуть дати недільне чергування. Та й мама здатна викинути будь-який фокус.

Що відповісти? Як пояснити, що я поки не знаю своїх планів і не можу з легкістю розпоряджатися недільним вечором через роботу й сина?

Так і не знайшовши правильного рішення, я трохи відкладаю відповідь. Необдумано, ризиковано, але…

Вранці я знову їду до лікарні. Цього разу зі мною розмовляє головна лікарка – Раїса Андріївна Просенюк. Рівень мого стресу б’є всі рекорди. Я тимчасово геть забуваю про запрошення на побачення, що залишилося без відповіді, і можу думати тільки про те, щоб сподобатися цій суворій немолодій жінці.

Вона мене докладно розпитує про те, де я проходила інтернатуру, у якому відділенні, що вмію і чого прагну в плані кар’єри в майбутньому.

Вона очікувано цікавиться моїм сімейним станом і наявністю дітей. У мене тут повний набір червоних маркерів: маленька дитина, яку я до того ж виховую сама.

Якщо сюди додати недостатній для вакансії досвід і скарги від Мостового в анамнезі, то виходить просто бінго…

Жоден керівник не захоче мати такого співробітника, і має статися диво, щоб мене взяли. Тому що лікарні потрібна кваліфікована робоча конячка, а не мати-одиначка, яка більше часу проводить на лікарняному, ніж на роботі, а ще й припускається помилок.

Якби головний лікар був чоловіком, то він, ймовірно, не залишив би мені жодного шансу. Але жінка повинна зрозуміти. Якщо, звісно, вона – не заздрісна самотня стара діва, яка закопала особисте щастя в підвалі лікарні, а тому ненавидить усіх молодих жінок, які мають дітей.

– Раїсо Андріївно, я розумію, що ви гадаєте, ніби маленька дитина буде постійно хворіти, і мені часто знадобляться заміни. Але в мене мама ще досить молода, і вона не працює. Вона забирає сина із садочка, сидить із ним у разі хвороби. І в цілому підстраховує мене максимально. Запевняю вас, що із цим проблем не буде!

Мені б тільки отримати це місце – і я доведу, що не обманюю!

Головна лікарка дивиться скептично. Можливо, не вірить. Але мені кадровичка сказала, що у відділенні – критична ситуація. На місце Мостового вже знайшли кваліфікованого лікаря, однак вони чекають його звільнення з попередньої роботи. І, як на зло, ще одна лікарка тиждень тому передчасно пішла у декрет.

– Добре. Вам, напевно, сказали, що наразі у нас відбуваються певні кадрові зміни, і ситуація… хм… дещо напружена. Тому зробимо так. Ми вас приймемо на випробувальний термін, а там подивимося…

Мене розпирає від щастя. Після невдалого старту кар’єри здобути роботу мрії – це безумовний топ. До того ж на мене чекає побачення з гарним чоловіком, який мене дуже бентежить.

Щоправда, мені відразу видають графік чергувань, і неділя виявляється зайнята. Закон підлості діє, але я не звертаю на нього уваги.

«У неділю я працюю і не зможу зустрітися», – відповідаю Дмитру, щойно виходжу з лікарні й сідаю в машину.

«Без проблем. Понеділок?» – надходить за кілька годин, і я видихаю в радісному передчутті.

Поки все складається ідеально. Навіть не віриться, що мені з моїм щастям так таланить.

Наступного дня я виходжу на роботу. Спочатку моє завдання – освоїтися у відділенні, розібратися у веденні документації та інших нюансах. Це поки що не самостійне чергування – я допомагаю лікарю Степану Неделко.

Він симпатичний і привітний. Йому трохи за тридцять. Він проходив у цьому відділенні інтернатуру, після чого йому запропонували залишитися на постійну роботу.

Морально я налаштовуюся на зверхнє ставлення і їдкі коментарі, проте Степан дуже приязно і спокійно вводить мене в курс справи. Ймовірно, він не знає про скарги, які катав на мене його колишній шеф, або не вважає мої помилки настільки серйозними.

Я трохи розслабляюся, і це дає мені змогу повноцінно включитися в роботу.

Степан розповідає, що до відділення зазвичай потрапляють пацієнти з гострим інсультом, важкими гіпертонічними кризами та іншими гострими неврологічними станами. Спочатку їх стабілізують в інтенсивній терапії, потім переводять до звичайних палат для подальшого лікування і відновлення.

Багато років завідувачем був професор Мостовий – відомий і дуже шанований лікар. Але нещодавно він пішов на пенсію. Колеги підозрюють, що він серйозно хворіє, проте не хоче, щоби про це хтось дізнався.