Розділ 12

У понеділок вдень я їду до лікарні. Тієї самої, звідки на мене сипалися скарги під час роботи в поліклініці. Ба більше, я хочу спробувати влаштуватися на роботу саме в те відділення, яким завідував Мостовий. На щастя, тепер уже в минулому часі – кілька місяців тому він пішов на пенсію.

Або його звільнили. Якщо пофантазувати, то можна уявити, як комісія приїжджає до них у відділення, знаходить якісь порушення і ввічливо натякає (точно так само, як натякнули мені!), що йому час піти на заслужений відпочинок.

Це, звісно, не дуже правдоподібно. Але факт – тепер відділенням завідує новий амбітний невролог.

Це все, що я встигла знайти в інтернеті про інсультне відділення. Щойно я дізналася про вакансію, то відразу їм зателефонувала, не особливо вірячи в успіх.

Такі місця зазвичай прагнуть забронювати для інтернів, які добре себе зарекомендували. Тому вони рідко бувають вакантними. Впевнена, що кожен невролог у районній поліклініці мріє про таку роботу, і здивована, що в лікарні виникла необхідність шукати когось «зі сторони», ще й терміново.

Хай там що, телефоном мені підтвердили, що їм дійсно потрібний лікар, який готовий вийти мало не вчора, зраділи, що я можу взятися до роботи хоч завтра, і відразу призначили співбесіду.

Я поспішаю і не реагую на звук вхідного повідомлення, хоча інтуїція підказує, що це може бути інформація від організаторів «швидких побачень». Мені вистачає витримки доїхати до лікарняної стоянки й тільки тоді взяти смартфон у руки і зазирнути в нього.

Це саме те, чого я чекаю з нетерпінням. Відкриваю повідомлення і довго його перечитую. Усі слова цілком зрозумілі, але я не впевнена, чи правильно їх інтерпретую. Зазвичай я схильна видавати бажане за дійсне, тому зараз гальмую себе, змушуючи перечитувати короткий текст знову і знову.

Учора після сеансу я вибрала тільки одного чоловіка – Дмитра. Отже, він теж вподобав мене, і нам надають можливість зв’язатися один з одним на їхній платформі й надалі, якщо захочемо, обмінятися контактами й домовитися про зустріч.

Я вражена, хоча мріяла про це. З моєю «удачливістю», він легко міг вподобати інших жінок. Однак вибрав мене!

Щоправда, не знаю, скільком ще учасницям надіслали пропозицію про спілкування. Але… Я тепер маю принаймні шанс за нього поборотися.

Я можу скільки завгодно нагадувати собі, як негарно Дмитро вчинив п’ять років тому. Можу соромити себе за слабкість і брак самоповаги. Однак я хочу спробувати знову. Раптом цього разу все буде інакше?

У мене немає ні тіні сумніву. Я щаслива й готова прямо зараз почати писати йому листи. Однак я добре пам’ятаю події п’ятирічної давнини, і немає жодної гарантії, що він мені напише. Може, у нього там ціла черга з охочих піти з ним на справжнє побачення, а мене він вибрав про всяк випадок останньою з переліку?

Я ховаю телефон у сумку і йду до лікарні. Нехай напише мені першим. Якщо він дійсно зацікавлений у нашому спілкуванні, то він скоро з’явиться. Якщо ж ні, то нехай котиться до біса. Скільки можна через нього нервувати?

Спочатку я прямую до відділу кадрів. Приємна жінка на ім’я Людмила Левченко перевіряє мої документи, мимохідь каже, що вони шукають більш досвідченого лікаря, але, можливо, я теж підійду.

Завідувач відділення у відрядженні, зі мною буде розмовляти його заступниця. Але і вона поки що зайнята – мені пропонують присісти в коридорі.

Очікування нервове. Я то сідаю, то підхоплююся і починаю безцільно ходити туди-сюди й пасти очима на всі боки.

Лікарня – звичайнісінька. Капітальної реконструкції вона не бачила дуже давно. Але дрібний косметичний ремонт, судячи з усього, роблять регулярно – на стінах ні тріщин, ні дірок, ні брудних плям. Усе чисто й акуратно, хоч і пахне «совком».

Нарешті до мене виходить миловидна жінка. Вона представляється Марією Костянтинівною – заступницею завідувача. Пояснює, що шеф повернеться тільки наступного тижня, а новий лікар потрібний вже зараз, бо нема кому працювати. 

Вона попереджає, що йдеться поки що тільки про випробувальний термін. Остаточне рішення про прийняття мене на роботу буде ухвалювати Тарнавський особисто.

Я гадаю, що якби мені довелося вийти прямо завтра, то це на краще – до повернення завідувача я встигну освоїтися і буду почуватися впевненіше.

Марія Костянтинівна пояснює специфіку їхнього відділення та мої обовʼязки. В інтернатурі я мала подібний досвід в іншій лікарні, тому уявляю, що мене чекає.

Такий шанс на дорозі не валяється, і його не можна проминути. Це саме та вакансія, про яку я мріяла. Тому я будь-що-будь повинна її отримати!

Я гадки не маю, хто був ініціатором скарг на мене. Хто знав про них? Тільки колишній завідувач? Чи про мої промахи в курсі й інші співробітники, зокрема і Тарнавський? Я дуже нервую, що через це мене можуть не взяти.

Мабуть, Марія Костянтинівна нічого про мене не знає. Бо після невеликого іспиту вона погоджується мене взяти й пропонує завтра ж вирішити формальності і відразу узятися до роботи.

Я до останнього не вірю у своє щастя. Це – саме те, чого я домагалася після інтернатури, і що в мене не вийшло.

Щоб не наврочити, я забороняю собі мріяти й загадувати наперед. Я навіть мамі спочатку не наважуюся сказати, тому що мені весь час здається, що щойно вони зрозуміють, що саме я – та перестрахувальниця, яка послала до них натовп пацієнтів, то відмовляться мене брати.