11.2

* * *

Поява Дмитра за моїм столиком спричинює не менший шок, ніж минулого разу. Як там тато розповідав, коли ми в дитинстві грали у настолки?

Якщо кидаєш кубик один раз, то ймовірність випадання певного числа – одна шоста. Не дуже багато, але й не мало. Однак якщо кидаєш ще раз, то ймовірність випадання цього ж числа двічі поспіль – лише одна тридцять шоста, тобто зовсім невелика.

І це в разі тільки шести можливих чисел. А якщо розглянути все чоловіче населення міста певного віку, нехай навіть за вирахуванням одружених, невільних та інших ідейних парубків, то ймовірність зустріти тут двічі одного й того самого чоловіка стрімко злітає до нуля.

Таких випадковостей не буває, хоч теорія ймовірності й залишає гіпотетичну можливість. Як Дмитро тут опинився?

Перша реакція – гостра паніка. Усі мої плани на сьогоднішній захід руйнуються, немов картковий будиночок. 

Замість кам’яного обличчя та ігнору, я видаю нервовий смішок, а слідом за ним вимовляю єдину фразу, яка бодай якось може обґрунтувати його появу тут.

– Ти мене переслідуєш?

Ми вимовляємо це хором, абсолютно синхронно. Ніби поруч стоїть диригент і змахує своєю паличкою.

Що?

Я? Переслідую його? 

Та як йому могла спасти на думку така неймовірна дурість?

Не знаю, що він собі думає, але слідом я чую дивну відповідь:

– Я б, може, і з радістю, але добути твій контакт мені не вдалося.

Він знущається? Мій номер телефону не змінювався відтоді, як мені в початковій школі купили перший смартфон!

І до чого тут це?

Я хочу пожартувати у відповідь. Але… не виходить. Замість шпильок на адресу Дмитра я думаю, що він, безперечно, дуже гарний. Сьогоднішня біла сорочка відтіняє його чи то сірі, чи то блакитні очі – схоже, їхній колір залежить від настрою.

А ще я відчайдушно не розумію, що він тут робить. Навіть якщо припустити, що одного разу він прийшов, наприклад, за компанію з другом, то навіщо йому знадобилося приходити сюди знову?

Сумніваюся, що він відвідує «швидкі побачення» регулярно. Я насилу вірю своїм очам… Господи, та на такого чоловіка, напевно, полює половина міста! Що він забув серед невдах на кшталт мене?

– Може, зустрінемося в більш слушному місці та поговоримо нормально? – на відміну від минулого разу він не закривається, а вирішує вступити в бесіду.

– Говори, – роблю маленький крок йому назустріч, не до кінця впевнена, що не припускаюся помилки.

– Я маю на увазі не тут…

– Порушуєш правила? Забув, що обмінюватися контактами під час сесії заборонено? – ухиляюся від відповіді й нападаю.

– Я ж не прошу твій номер телефону, тож усе в межах дозволеного.

І то вірно… Що відповісти?

– Окей, – Дмитро здається або надає мені можливість ще трохи подумати над пропозицією. – Я зустрічаю тебе тут вдруге. І навіть готовий припустити, що це – випадковість… Ти вільна й шукаєш пару?

На його обличчі – здивування. Що його бентежить?

Судячи з відчуттів, у мене починають палахкотіти вуха й щоки. І це – тільки верхівка айсберга. Основна пожежа – всередині.

Дилема крутіша за гамлетівську. Послати чи спробувати?

– Можна й так сказати, – вирішую все-таки підтримати розмову.

– Поділишся, чого ти чекаєш від партнера?

З одного боку, найнагальніше питання, звісно, – допомога з ремонтом. З іншого… Чорт із ним – із ремонтом. Мені б просто нормального мужика. Нехай не найвродливішого, але надійного, розумного та адекватного. Щоб неодмінно мене кохав по-справжньому. А ще – знайшов спільну мову з Даником

Сумнівно, що Дмитро відповідає цим вимогам. Але… Він так чарівно усміхається.

Знизую плечима й трохи всміхаюся у відповідь.

– Для початку, цікавого спілкування, а там – як піде.

– То спробуймо цікаве спілкування. Продовжимо? Чи почнемо спочатку? Мене звати Дмитро, я – лікар. Завідую відділенням у лікарні. До біса багато працюю.

Тепер його присутність тут викликає ще більше запитань.

– У лікарні, напевно, купа жінок. Невже тобі ніхто не дає? – ляпаю першу-ліпшу дурницю.

Я страшенно нервую, тому з язика зриваються абсолютно абсурдні речі.

Дмитро у відповідь сміється, оголивши рівні білі зуби.

У нього навіть прикус ідеальний…

– О, ні, на роботі я працюю. Принцип – жодного інтиму чи романтики в лікарні – це перетворює роботу на хаос. А в нас і так там…

Сигнал обриває нашу безглузду розмову ні про що. Ми не встигаємо ні поговорити, ні домовитися.

Він іде до сусіднього столика, на його місце підсаджується рудоволосий інтелігентний чоловік.

Коли сесія закінчується, я згадую, що не поставила жодного сердечка. Більшу частину часу я косила очима до столиків, за якими сидів Дмитро. Намагалася максимально непомітно спостерігати за тим, як цей ловелас усміхався майже кожній жінці.