Розділ 11

Другий за тиждень виклик до головного лікаря мені від самого початку здається підозрілим. За ці дні нових направлень у стаціонар я не давала, ніяк не косячила, не відпрошувалася. Не було нічого, що могло б привернути увагу Борисова й послужити причиною чергової догани.

Про те, що йому раптом спало на думку мене за щось похвалити, я навіть не мрію.

– Олександро Миколаївно, Саночко, – починає шеф дивним тоном. – За тиждень до нас приїжджає міністерська комісія з великою перевіркою. Труситимуть по-дорослому.

Він робить паузу, а я намагаюся вгадати, який стосунок до цієї комісії можу мати я.

– А в мене тут ось, – він показує стопку якихось паперів, – скарги Мостового. І мені дали чітко зрозуміти, що вони – один із проблемних пунктів роботи комісії.

Зітхаю. Сподіваюся, мені вдасться обстояти свій погляд. Зрештою, недарма кажуть, що береженого Бог береже. Комісія має зрозуміти, що в цьому немає жодного криміналу – я діяла виключно заради здоров’я пацієнтів.

– Розумієш, це ж не просто папірці. Це – бюджетні кошти. Кожне твоє направлення задля перестрахування – це гроші, причому чималі, викинуті на вітер.

– Чому на вітер? – мене обурює настільки цинічне трактування.

– Тому що протоколи й все таке. Загалом…

Він зупиняється, ніби готується до якогось важливого повідомлення. Не перебиваю, чекаю. Нехай уже вивалить на мене всі претензії, а потім я почну відбиватися.

– Пиши за власним бажанням. У тебе дитина маленька – ти можеш піти день у день, не відпрацьовуючи двох тижнів…

– Але… я не збираюся звільнятися!

– Якщо ти підеш сама, то все буде красиво. Якщо ні – мені доведеться звільнити тебе за статтею. Тут, – він знову тицяє в стопку паперів, – на три звільнення з головою вистачить. Це рішення остаточне й оскарженню не підлягає. Я не можу ризикувати поліклінікою – за висновком комісії виділятимуть фінансування на наступний рік, усі лікарі можуть опинитися без доплат і премій.

Ясно як день, що він дбає про своє крісло і свої премії, а на рядових лікарів і середній медперсонал йому начхати.

– Олександро, я ж хочу зробити, як краще для тебе. Не змушуй мене тебе звільняти. Напиши заяву, а я дам тобі рекомендацію з нейтральними формулюваннями.

Лікарку, яка не помітила в тата інсульт, теж звільнили з клініки. Але не сумніваюся, що вона тепер працює в іншому місці й далі вбиває людей своєю байдужістю і некомпетентністю. То невже збереження життів людей, нехай і ціною перевищення бюджету, можна поставити на одні терези з татовим убивством?

Сперечатися марно, я чітко це розумію. Він мене вже звільнив, але дає можливість піти, зберігши обличчя і не знищивши репутацію.

Напевно, у глибині душі я це розумію. Або зрозумію пізніше. Але поки мною рухають емоції, і я психую.

Чому щоразу, коли життя починає налагоджуватися, у мене трапляється якась гидота? Що за злий рок наді мною висить?

Наступні кілька місяців перетворюються на некерований хаос. Мама заявляє, що тимчасову відсутність роботи я маю використати для того, щоб форсувати ремонт у своїй квартирі. Мовляв, негоже дорослій жінці з дитиною жити з мамою.

Вона не говорить прямо, але я підозрюю, що вона хоче з’їхатися із чоловіком або, щонайменше, приводити його до себе. І ми з Даником їй явно заважаємо.

Коли ми продали будинок, то на вторговані гроші купили три квартири, дві з яких (мою і Костину) донедавна здавали. Мої квартиранти нещодавно з’їхали – і мама побачила в цьому знак.

Тому до пошуку роботи додалося спілкування з дизайнером і майстрами. Можна, звісно, усе це делегувати якійсь фірмі – напевно, існують контори, що надають комплексні послуги. Але вони здеруть втридорога, а в мої плани входить сувора економія.

– Чоловік тобі потрібен, – вкотре багатозначно повторює Віка. – Сто відсотків, тебе надурять. Так завжди: бачать, що баба самотня й нема кому за неї надерти зад, – і користуються цим.

Я не впевнена, що все йде до того, але страх виявитися обдуреною мене переслідує з першої зустрічі з виконробом.

Ось тільки де взяти таку людину, яка не побоїться впрягтися в мій ремонт?

Дивно, але «швидкі побачення» у випадку подруги виявилися успішними. Вона досі зустрічається із чоловіком, з яким познайомилася саме там.

Але вона ходила туди мінімум тричі. Може, і мені спробувати ще раз?

Я відганяю цю думку, бо вона здається фантастичною. З моїм щастям нічого доброго від цієї лотереї чекати не доводиться. Але ця ідея, немов настирлива муха, знову і знову атакує мій мозок.

Як на зло, в інтернеті я постійно натикаюся на рекламу – сесії влаштовують регулярно. Мабуть, такий спосіб знайомств має популярність, особливо влітку під час відпусток.

Одного дня я не витримую і реєструюся знову. Чим я ризикую? Дві години стресу – і вільна. Вийде – чудово. А ні – так ні, я нічого не втрачаю, крім реєстраційного внеску.

Цього разу я готуюся до заходу ретельніше – продумую образ, прискіпливіше підбираю одяг, зачіску й макіяж. Заготовлюю короткий монолог про себе і продумую відповіді на поширені запитання.