9.2

Моя мама – порівняно молода й досить сучасна жінка. Звідки в ній стільки консервативності в питаннях, пов’язаних із дитиною?

Вона вбила собі в голову, що в кожного малюка повинен бути батько. Нехай непорядний і ненадійний, нехай номінальний. Головне – щоби був.

Щоб що?

На аліменти я не претендую – і без них ми з Даником не помремо з голоду. Та й сильно сумніваюся, що жадібний Мар’ян буде платити адекватну суму. Зате дуже чітко уявляю собі, як у старості він вимагатиме, щоб син його утримував. А такої підлості щодо своєї дитини я ніколи не вчиню.

Якби ще Мар’ян хоч якось виявляв бажання брати участь у вихованні Данила. Але ні – він навіть не зволив запропонувати вписати себе у свідоцтво про народження малюка. Йому байдуже. І цей факт особливо дратує маму.

Вона пропонує поговорити з Мар’яном? Про що?

Смішно.

За чотири роки ми з ним бачилися лише один раз. Він приїхав ненадовго у відпустку, коли Данику було пів року. Це був дуже непростий час – у мене тільки почалася інтернатура, а в сина полізли зубки, і він безперервно плакав ночами. До того ж ми тоді продали будинок і переїхали в міську квартиру, яку потрібно було облаштовувати й налагоджувати побут.

За цілий рік від Марʼяна не було жодного повідомлення. І тут раптом дзвінок із пропозицією зустрітися. Причому не вдома, де можна побачити дитину, а на нейтральній території.

Я особливих надій не плекала, але в призначений час прийшла. Ми обмінялися банальними фразами, я трохи розповіла йому про Даника, показала фотографії – гадала, що Мар’ян вирішив по-людськи оформити батьківство, запропонує якісь варіанти його участі в житті сина.

Я не висувала йому претензій – і без того було зрозуміло, що він злякався і втік від відповідальності. Але він намагався виправдовуватися:

– Ти не думай, я не збирався тебе кидати. Чесно, я хотів відпроситися на весілля. Але… Коли приїхав, мене зустріла дівчина-персоналістка. Вона в перші дні мені дуже допомогла. І я… захопився нею.

У те, що він закохався, я могла повірити. Зрештою, я і сама не без гріха. Але порядний чоловік мав хоча б зателефонувати та попередити, щоб я не чекала. Кинути вагітну наречену напередодні весілля в скрутний час без пояснень – це позамежна підлість.

– Загалом, спочатку я не знав, що тобі сказати. Не був упевнений, що це серйозно, чи вийде в нас щось. Олег написав, що ти скасувала весілля… Гадав, телефоном такі питання не обговорюються. Планував приїхати на Новий рік, нормально поговорити. Але… не вийшло.

Звучало складно й частково правдоподібно, але не применшувало його провини й мене вже не чіпало – усе давно перегоріло. Моє життя за минулий рік сильно змінилося, і стосунки з Мар’яном залишилися в якомусь дуже далекому минулому, яке я майже забула.

Без нього було важко. Але й повернення його я не чекала.

Я не хотіла продовжувати розмову й поривалася піти, але він затримав мене, а потім змінив тему:

– Чув, ви крамниці на ринку продали… Що так? Без тата справи йшли погано? Чи нові борги намалювалися?

У мене очі на лоб полізли. Яким боком це його стосувалося?

Слово за слово – зрозуміла справжню мету нашої зустрічі. Бізнес мого батька Мар’яна ніколи не цікавив. А живі гроші – зовсім інша справа. Виявляється, у нього з’явився бізнес-план, і він вирішив, що можна мене подоїти.

Він відверто запропонував вкласти гроші в його стартап, обіцяв відсоток від прибутку. Натякав, що в такому разі дбатиме про мене і сина, наче мені це потрібно. Я нічого доброго від нього не чекала, але від такої нахабності злегка очманіла. Йому вдалося мене неслабо розлютити.

На цьому наше спілкування закінчилося. Ми більше не бачилися і не чули один одного.

Я заборонила собі стежити за ним у соцмережах. Як відрізало.

Чи стежив він за мною? Не знаю.

Ще під час вагітності я почала регулярно публікувати в Інстаграмі короткі відео про життя майбутньої мами – записувала свої заняття спеціальною гімнастикою, приготування корисних низькокалорійних страв і просто роздуми про життя.

Я і раніше була активною, а тепер блогерство захопило мене і стало маленьким хобі. Після народження сина я публікую пости майже щодня – розповідаю про нашу боротьбу з кольками, введення прикорму, складнощі виховання, наші «подвиги» й курйози…

Припускаю, що Мар’ян міг стежити за мною, але всі ці роки ніяк себе не проявляв.

Так із чого б мені з ним говорити? Про що?

Коли зачиняю кабінет, мене перехоплює старша медсестра:

– Ясинська, уже йдеш? – запитує таким тоном, ніби в мене робочий день ще не закінчився. – Зайди до головного. Здається, йому знову телефонував твій сталкер.

Я здогадуюся, про що піде мова. На мене вкотре поскаржився невгамовний завідувач інсультного відділення міськлікарні, до якої я за протоколом спрямовую важких пацієнтів.

Старий хрич боїться перевтомитися й обурюється щоразу, коли я комусь даю направлення до стаціонару. І роблю це, між іншим, зовсім нечасто. Сьогодні мінімум двічі в мене свербіли руки відправити хворих до них на обстеження для уточнення діагнозу й лікування. Але стрималася…