Розділ 9

Чотири роки потому

Десята ранку. Запрошую наступного пацієнта.

Заходить чоловік середнього віку. Обличчя напружене, бліде. Часто такий вигляд має людина, яка страждає від сильного болю. Він сідає на край стільця, ніби боїться поворухнутися.

– Що вас турбує? – питаю, відкриваючи його електронну картку.

– Голова… – він торкається потилиці. – Третій день уже. І шию тягне, повернути не можу. Гадав, продуло й за пару днів пройде, але стає дедалі гірше.

Записую скарги. Головний біль з іррадіацією в шию. Переглядаю свої попередні записи – він не вперше скаржиться на головний біль. В анамнезі підвищений тиск.

– Можете описати біль? Пульсує? Тисне?

– Як обручем стискає. І в очах іноді мутніє.

Фіксую в карті його слова. Поєднання тривожне – головний біль, порушення зору, вік за п’ятдесят, гіпертонія. Я працюю неврологом у поліклініці вже другий рік, але досі трохи нервую, побоюючись помилитися з діагнозом і лікуванням.

Методично проводжу огляд: перевіряю зіниці, реакцію на світло, стежу за симетрією обличчя. Прошу підняти руки, усміхнутися, висунути язик. Поки все в нормі.

– Запаморочення є? Нудота?

– Вранці трохи нудило.

Симптоми мені не подобаються, необхідно обстежити його повноцінно, щоб виключити серйозні речі.

Телефон на столі різко вібрує. На екрані висвічується «Світлана Олегівна». Наша вихователька з дитячого садка, як завжди, не вчасно. Даник знову щось накоїв?

Малюк у мене гіперактивний, з ним неможливо розслабитися ні на хвилину. Усе життя – ніби на пороховій бочці. Він вічно кудись мчить, усе змітає на своєму шляху. То сам пораниться, то когось ненароком зачепить і вдарить, то щось зламає.

Ніколи не знаєш, чи потрібно вже кричати «караул», кидати роботу і летіти до нього стрімголов, чи можна спершу закінчити прийом…

– Вибачте, одну секунду, – бурмочу, беру слухавку, відвертаюся до вікна. – Алло?

Моя медсестра, як на зло, на нараді в старшої. Вона б мене зараз підстрахувала і подбала хвилинку про пацієнта. 

– Добрий день, Олександро Миколаївно, – інтонації стривожені, серце відразу прискорюється, живіт стискає судома. – Данило впав зі сходів на майданчику, розбив брову. Сильно тече кров, ми обробили, але рана глибока, можливо, потрібні шви…

– Як впав?! – голос зривається, я миттєво забуваю про все, навіть про пацієнта. – Він вдарився головою? 

– Напевно так, плаче, брова розсічена. Ми викликали «швидку».

Господи… Потрібно негайно все кидати та мчати туди! Але в мене пацієнти… Я і так занадто часто зриваюся і періодично дістаю догани від головного лікаря.

– Прикладіть холод, затисніть серветкою! – поспішаю, намагаючись міркувати. – Я зараз не можу приїхати, я на прийомі. Відправлю до вас бабусю.

Вихователька, звісно, хотіла б бачити мене, а не маму. Але іншого виходу в мене немає!

Кілька миттєвостей витрачаю, щоб зібратися з думками. Пацієнт нервово совається на стільці. Я не маю права в робочий час розв'язувати особисті проблеми. Але хто їх зараз розвʼяже за мене?

Ще хвилину розмовляю з мамою. У неї свої плани, вона не налаштована їх змінювати. Доводиться гримнути, щоб вона терміново їхала в дитячий садок, а потім супроводжувала Данила в лікарню.

Повертаюся до пацієнта. Глибокий вдих. Намагаюся зібратися.

Як працювати, коли мій малюк плаче і стікає кров’ю? Я – мати, і зобов’язана бути з ним! Як же важко виховувати дитину без батька – коли немає, з ким розділити відповідальність, особливо в такі миті.

– Вибачте, – видавлюю із себе, дивлюся в монітор, перечитую записи. Головний біль, нудота, порушення зору. Концентруюся.

Беру бланки направлень. Руки тремтять, але я намагаюся писати чітко і коментувати пацієнту.

– Мені не подобаються ваші симптоми. Необхідне додаткове обстеження, щоб я призначила правильне лікування.

– Докторе, гадаєте, у мене щось серйозне? – він блідне.

Нагнітати й лякати його в мої плани не входить. Але й удати, що все в порядку й достатньо продовжувати пити пігулки від тиску і знеболювальне, – не можу. Інакше він просто проігнорує призначення, і дорогоцінний час може бути втрачено.

Виписую йому направлення на МРТ головного мозку та УЗД судин шиї. Здогадуюся, що головний лікар знову буде бурчати, що я занадто часто призначаю пацієнтам дорогі обстеження. Він вважає, що це – через відсутність досвіду. Йому більше подобається, коли пацієнти змушені самі виявляти ініціативу й оплачувати обстеження з власної кишені.

Даю рецепт на ліки для полегшення поточних симптомів. Усе докладно пояснюю.

Телефон вібрує – повідомлення від мами. «Я на місці». У її дусі – не писати жодних подробиць. Мовляв, не поїхала сама? Тепер сиди і мучся невідомістю. Вона проводить з онуком багато часу, і втомилася не менше за мене.

Запрошую наступного пацієнта, намагаючись дихати рівно. Прийом триває.