8.2

* * *

Незадовго до поминального дня випадково стаю свідком розмови між мамою і дядьком Вовою.

– Як таке взагалі можливо? Чому я нічого не знала? – мама плаче.

Відразу лякаюся і зупиняюся біля дверей.

– Микола про це давно мріяв. Знав, що це ризиковано, але йому здавалося, що впорається. Йому завжди щастило в бізнесі. Гадаю, він розумів, що ти будеш хвилюватися, тому і приховував.

– Але як же так? Він же був таким обережним, усе сто разів зважить…

– Цього ми вже ніколи не дізнаємося. Наразі дуже важливо прийняти правильне рішення…

– А що я можу вирішити? Я ж у цьому абсолютно нічого не тямлю. У нього ж там економісти і юристи…

– Олю… Тягнути нерозумно. Якщо Миколу поставили на лічильник, то завтра вони прийдуть до тебе, налякають дітей. Зрозумій, вони своє однаково візьмуть. Але щодня борг збільшується. Я порахував, що якщо швидко і вдало продати автосалони й сервіси, то ви зможете зберегти магазини. Торгівля запчастинами приносить непоганий прибуток – ви з дітьми не пропадете…

– Вово, та як? Це ж поки я оформлю спадщину…

– Про це не турбуйся. Повір, це – найменша проблема. Юристи знайдуть вихід, треба тільки твоя принципова згода.

– Та не можу я вирішити! Це ж… Коля все життя ці автосалони…

Мама голосно схлипує. Я стою, притулившись до стіни, і ледь стримуюся, щоб не завити з нею в унісон.

Що ж це за кошмар такий? І все дедалі гірше…

Мама така ж нерішуча, як я. Ми звикли, що всі принципові рішення в нашій родині ухвалював тато. Без нього ми з нею і молодшим братом Костиком залишилися абсолютно беззахисні й безпорадні. Ми дуже далекі від бізнесу і страшенно боїмося бандитів.

Я пропустила початок розмови й не зрозуміла, хто ті люди, які дали татові гроші на його авантюру. Однак йшлося явно не про банк, а про якісь напівкримінальні елементи. А від них можна чекати чого завгодно!

Не витримую і розповідаю про почуте Мар’яну. Тепер він – головний у нашій родині. І хоча формально він не має стосунку до татового бізнесу й боргів, він розумний, рішучий, і відповідальність за нас усіх тепер лежить на його плечах. Він неодноразово казав, що я можу на нього покластися, і він буде моєю кам’яною стіною.

Мар’ян шокований новиною не менше за мене, але водночас не боїться озвучити те, що крутиться у  мене в голові.

– Гадаю, твоєму батькові почали погрожувати, він сильно перенервував – й організм не витримав. Боюся, люди за цим стоять серйозні. Я б не ризикував із ними жартувати. Зараз потрібно дбати не про збереження автосалонів, а про вашу безпеку. Тобі взагалі не можна нервувати.

А я тільки те й роблю, що хвилююся. Стрес – мій постійний супутник. Це жахливо, але обставини так складаються…

Мама, мабуть, хоче захистити мене від поганих новин, тому нічого не розповідає. Однак я наважуюся на розмову з нею сама. Намагаюся підтримати. Хоч який важкий її хрест, удвох нести його точно легше.

Ми всі зараз дуже сильно потребуємо один одного…

Мар’ян відкривається для мене з гарного боку. Його емпатія і підтримка утримують мене на плаву. Я вже не уявляю життя без нього й дивуюся, як могла сумніватися у своїх почуттях.

Погода псується. Осінь остаточно заявляє свої права. У вихідний ми з Мар’яном їдемо до моря. 

Хвилі бушують, з люттю кидаються на берег, немов намагаються відкусити шматок пляжу якомога більше. У деяких місцях вода доходить до протилежної стіни, не залишаючи ні метра піску.

З жахом спостерігаю за сміливцем, який ризикує купатися в такий шторм. Я навіть на пірс вийти не наважуюся – споглядаю буйство стихії здалеку.

Море повинно заспокоювати, але на душі тривожно.

Невизначеність і страх майбутнього зводять із розуму. І хоча я за п’ять хвилин заміжня, тобто вже майже за чоловіком, який повинен мене захищати й підтримувати, я не відчуваю себе в безпеці.

Я ніби йду нічною безлюдною вулицею. Світять ліхтарі, навколо – жодної живої душі. Концентрація страху дуже висока. Щомиті я готуюся, що звідкись вискочить маніяк і нападе на мене.

Напевно, так проявляється інтуїція. Я намагаюся передбачити, звідки буде завдано наступного удару. А в тому, що він буде, я майже не сумніваюся. Тому відразу однозначно сказала мамі, щоб вона якомога швидше закривала всі татові борги. Сподіваюся, отримавши свої гроші, ці люди дадуть нам спокій.

Коли здається, що я вже навчилася жити з постійним болем, коли трохи розслабилася і відпустила себе і свої нерви, доля б’є мене знову.

Одного дня Мар’ян заїжджає за мною в університет, відвозить додому, а потім спокійно повідомляє:

– У мене через чотири години літак, я їду працювати до Німеччини.

Ні, це не грім серед ясного неба – ясним я його давно не бачила. І в прямому, і в переносному сенсі воно постійно затягнуте хмарами. Це – контрольний постріл в голову.

Новина б’є мене під дих. Я її зовсім не очікую, не встигаю згрупуватися, щоб удар відчувався не так болісно.