Розділ 8

Весь час мене не полишає відчуття нереальності того, що відбувається. Щось не так. Я намагаюся прислухатися до себе, але зрозуміти, що саме спричинює в мені внутрішню нестабільність і занепокоєння, не виходить.

Я немов постійно перебуваю на старті бігової доріжки – у стійці, готова будь-якої миті за сигналом зірватися з місця і помчати стрімголов уперед. Але, природно, нікуди бігти я не збираюся. Звідки тоді це дивне відчуття, яке тримає в неадекватному тонусі й не дає розслабитися ні на хвилину?

Справа в Мар’яні?

Я весь час придивляюся до нього. У кожному слові, кожній дії шукаю нещирість або таємний сенс – бодай якусь ознаку, що він нещасливий і одружується зі мною під примусом. Не знаходжу, і це підштовхує до подвійної підозрілості, яка буквально зводить мене з розуму.

Не дає спокою, що Мар’ян освідчився мені тільки після розмови з татом. Звісно, він стверджує, що кохає мене й сам по собі збирався, але йому потрібен був час, щоб усе зважити й обміркувати, вибрати й купити каблучку, зібратися з духом. З татом вони нібито лише обговорили деталі майбутнього весілля.

Але я не вірю!

А що, якщо тато йому заплатив? Або пригрозив чимось? Я добре знаю батька, а тому допускаю таку можливість.

Голова йде обертом. За ребрами болісно ниє. Я ніби відчуваю, що насувається щось жахливе, почуваюся кішкою, яка звідкись дізналася про наближення землетрусу або цунамі.

Однак усе йде своєю чергою, цілком гладко. Звичайне життя, за винятком дива, що непомітно росте в моєму животі. І нічого – абсолютно нічого не віщує катастрофи.

Я щодня ходжу до університету. Останній курс – основна увага спрямована на підготовку до іспитів. Знаю, що часу в мене менше, ніж в інших студентів, тому намагаюся вчити ударними темпами, щоб випередити графік і закінчити ще до пологів.

Підготовка до весілля йде своїм ладом. Агентство, яке найняв тато, узяло всю організацію на себе. Мама ніби на десять років помолодшала – метушиться в турботах про свято, вибирає меню, сорти живих квітів для арки й дизайн запрошень. У неї бездоганний смак, і я їй повністю довіряю.

Музику ми з Мар’яном ретельно підбираємо самі, зустрічаємося з діджеєм і узгоджуємо список композицій.

Незадовго до дати весілля, вранці тато скаржиться на головний біль і погане самопочуття. Це зовсім не схоже на нього, і я, їдучи до університету, беру з нього слово замість роботи відвідати лікаря. Повернувшись додому, застаю його у ліжку.

Він розповідає, що був у клініці, лікарка його оглянула і веліла менше нервувати й більше відпочивати. Прописала йому таблетки від головного болю, але йому не стає від них анітрохи краще.

Мені не подобається, як він виглядає і як говорить. Я ще не лікарка і можу помилятися, але симптоми лякають. Дуже дивно, що в клініці не звернули на них уваги. Я б, напевно, била на сполох.

Під час розмови, щохвилини прямо на моїх очах татові стає гірше. Я в паніці викликаю «швидку». Приватна медична компанія приїжджає досить швидко, батька забирають до лікарні й ставлять там діагноз «інсульт».

Його необхідно було госпіталізувати ще вранці. А тепер, на жаль, час втрачено, і лікарі виявляються безсилими.

Якби та лікарка, до якої тато ходив, була більш уважною, більш грамотною і професійною…

Якби…

Платна клініка, медики вищої категорії, кандидати й доктори наук, круте обладнання за останнім словом техніки. Щорічно тато відвалював цій фірмі величезну суму за страховку для всієї родини.

І що? Їхня фільдеперсова лікарка не зуміла розпізнати симптоми інсульту?! Не відправила пацієнта на додаткове обстеження?! Звичайно, їй же корона на голові завадила!

Тупа лють і безсилля – усе, що я відчуваю. Жах і відчай не передати словами. Як так могло статися? Чому саме з татом? Він завжди був абсолютно здоровий, ні на що не скаржився…

Мама розгублена ще більше за мене. На щастя, її підтримує татів багаторічний друг – дядько Вова. Він бере у свої руки організацію похорону, наймає юристів, щоби покарати клініку за лікарську помилку і непрофесіоналізм. Це, звісно, правильно – не можна таке спускати, але тата це нам не поверне.

Похорон проходить немов у тумані. Через стрес і безперервні сльози я майже нічого не бачу й не розумію. Утримуюся у вертикальному положенні виключно завдяки Мар’яну. Усі ці дні він від мене не відходить, підтримує, як може. Що б я без нього робила?

Призначений день реєстрації припадає на дев’ятий день від смерті тата. Святкувати весілля або навіть просто реєструвати шлюб – блюзнірство. Ми вирішуємо перенести дату. Хтось із родичів твердить, що потрібно рік дотримуватися жалоби й будь-які святкування недоречні. Хтось вважає, що після сорока днів – можна.

Тато так сильно переживав, щоб моя дитина народилася в шлюбі, що ми не можемо скасувати або надовго відкласти весілля. Він би це точно не схвалив. Тим паче, що за останній час Мар’ян довів, що може бути надійним і турботливим. Я даремно в ньому сумнівалася.

Недарма в народі кажуть: не було б щастя, та нещастя допомогло. Тільки тепер я серцем приймаю рішення тата й щиро хочу вийти за Мар’яна заміж. Фактично ми вже сім’я.

У підсумку ми вирішуємо після сороковин розписатися і відсвяткувати весілля не так грандіозно й масштабно, як спочатку планувалося.