7.2

* * * 

Цього разу після примирення з Мар’яном я не кидаюся у вир із головою, а обережно придивляюся. Хоча я бачу безліч дрібних сигналів, які свідчать, що він змінився, довіритися йому не так просто, як раніше.

Я намагаюся. Але факт – сліпого обожнювання і безумовної довіри більше немає. Серце не горить, не здригається, не завмирає. Воно б’ється рівно. Зрідка прискорюється. Однак зовсім не так, як раніше. І нав’язати йому щось неможливо.

Це добре. Бо якщо Мар’ян знову мене зрадить, буде не так боляче. Я немов обросла бронею, якої раніше не мала взагалі.

Це погано. Тому що стосунки мають будуватися на палкому коханні. І якщо виходити заміж, то тільки за коханого.

Це сумно. Але золоту середину знайти не виходить. Тому я просто пливу за течією, не знаючи, куди вона мене винесе.

Недоречно раз за разом згадую вечір біля багаття в горах – як вогонь то вщухав, то знову розпалювався з напівзотлілого вугілля.

Можливо, і наше кохання з Мар’яном знову розгориться. Це – оптимістичний сценарій.

Тато має рацію – дитина повинна народитися в шлюбі. Ми її не планували, але оскільки вагітність вже є, то вибору не залишається. Доведеться підлаштовуватися під обставини.

Мене це страшенно напружує. Я не хочу примушувати ні себе, ні Мар’яна. Але свобода вибору тепер у нас дуже обмежена.

Ми знову зустрічаємось, як раніше. Пробуємо склеїти те, що розбилося. Мар’ян влаштовує нам романтичні вечері. Майже щодня ми кудись їздимо – за місто, на зустрічі з друзями. Коли зі мною такий турботливий хлопець, гіпс майже не заважає.

Я відтаюю, розквітаю. Іскра розгорається яскравіше. Але… щоразу відкладаю розмову про вагітність.

Мама злиться. Тато наполягає, щоби поговорила з Марʼяном негайно. Куди тягнути? Часу обмаль. Що раніше ми одружимося, то менше буде потім запитань. Та й під гарною сукнею живіт не сховати – треба встигнути, поки нічого не видно, щоб уникнути пересудів і косих поглядів.

Тато – шанована людина, негоже його доньці виходити заміж за зальотом. Для нього це ганьба. Тому він поспішає – щоб ніхто нічого не помітив. Йому це важливо.

Батькові погляди здаються мені минулим століттям. Молодь зараз не поспішає одружуватися – пара може багато років жити разом без офіційної реєстрації, і це вважається нормою. Але не для нього.

Гіпс нарешті знімають, я повертаюся у звичну колію і нарешті наважуюся на розмову. Вибрати відповідне місце непросто. Вирішую зробити це в машині Марʼяна біля мого будинку, коли повертаємося після побачення.

Йому нікуди тікати, а в мене – повна свобода дій, будь-якої миті можу вискочити із салону автівки, голосно грюкнувши дверима. Хіба що ляпаса заліпити буде незручно. Але сподіваюся, що нічого такого мені не захочеться.

Гадаю, для будь-якого чоловіка повідомлення жінки про незаплановану вагітність – це потрясіння. Хтось радіє, хтось лякається, хтось втрачає дар мови від шоку.

Мар’ян – не виняток.

– Що? – він повертається до мене й завмирає, немов пантомім.

Я знаю, що в почуте повірити важко. Я і сама до останнього сумнівалася. Тому готова до його реакції.

– Я вагітна, у нас буде дитина, – повторюю спокійно.

– Сано, а це… точно? – киваю, підтверджую. – Але… як так могло статися? Я ж… я завжди оберігався. Ну… намагався.

Мар’ян щось бурмоче на своє виправдання. Він шокований. Йому важко прийняти мої слова, мозок чинить опір інформації. Я чекаю, коли він отямиться і почне реагувати адекватно.

Я вже була в лікаря, здала аналізи. У мене є результати УЗД із фотографією. Якщо раптом він засумнівається, то в мене є докази. Сподіваюся, до цього не дійде. Будь-яка недовіра в цьому – вкрай принизлива, а тому болюча.

Міркую про себе, що в новини є важлива побічна дія – вона перевіряє щирість почуттів Мар’яна. Можна скільки завгодно співати про кохання – слова нічого не варті, дії набагато важливіші.

– І що будемо робити? – він запитує розгублено.

Не істерить, повірив, прийняв – це «плюс». Добре, що говорить про нас у множині. За гіршого розкладу міг би все звалити на мене одну.

– Народжувати, – відповідаю впевнено. – Інших варіантів немає. Убивати дитину й калічити своє здоров’я я не буду.

– Чому так категорично, Сано? Навіщо це тобі потрібно? – а ось і інфантильне переведення стрілок на мене. – Куди нам зараз дитина? Ти ще універ не закінчила…

Можливо, завтра він візьме себе в руки і йому стане соромно. Але не факт. На жаль, я в ньому не впевнена. Саме тому максимально відтягувала розмову.

– Ти маєш рацію – дуже невчасно вийшло. Але якось упораємося, мама допоможе. Діти після пологів переважно їдять і сплять. Мені залишиться скласти іспити. Гадаю, якось прорвуся. Не я перша, не я остання.

Я вже все обдумала й розпланувала. Мар’ян має рацію – буде важко. Мені теж страшно. Але така моя плата за безвідповідальність – надалі буду розумнішою.

– Сано, почекай. Нам не варто поспішати з рішенням, треба все як слід обміркувати.