Розділ 7

Від тата я чекаю дива, адже саме він – головний чарівник нашої родини. Я все життя цілком серйозно була впевнена, що він дивовижним чином уміє діставати з неба зірки.

Сподіваюся, у нього десь припадає пилом машина часу, на якій я зможу повернутися в останні тижні наших стосунків із Мар’яном, коли ми готувалися до поїздки в гори й були нескінченно щасливі.

Незадовго до цього ми посварилися і на короткий час розлучилися. Возз’єднання супроводжувалося дуже яскравим сплеском емоцій і почуттів, ми багато часу проводили в ліжку. Після сварки страх втратити одне одного був екстремально сильний, тому повернення стало дуже емоційним.

Саме тоді я вирішила, що піду з ним у гори, щоби бути ближче, розділяти його захоплення і ніколи більше не розлучатися.

Ми втратили голову, невиправдано ризикували, були надто безтурботними до важливих питань – зокрема, до контрацепції. І тепер я пожинаю плоди тієї безвідповідальності та мрію повернутися в той час і почати пити пігулки або наполягти на використанні презервативів щонайменше в умовно безпечні дні.

– Отже, так, донечко, – тато починає монолог.

У його голосі – жодного натяку на радість, навпаки – море трагізму.

– Я планував спочатку видати тебе заміж, а потім почути новину, що стану дідом.

Я б із задоволенням йому заперечила, що про весілля не йдеться. І взагалі, ми розлучилися і наші стосунки реанімації не підлягають. Але не наважуюся його перебивати.

– Але в сучасної молоді все, вибач, через дупу. Я вже мовчу, що як зятя я б хотів бачити більш… надійного чоловіка. Якому буде нестрашно довірити дочку.

Господи, а це зараз до чого?

– І не заперечуй! – тато правильно трактує мій вираз обличчя. – Так! Мені ніколи не подобався твій Мар’ян, і ти про це знаєш. Але що вже тепер? Оскільки дитина вже є, то треба якось… вийти з наявної ситуації з найменшими втратами.

«Якось». Ось саме, що «якось»! Я за звичкою чекаю від тата якщо не чаклунства, то чогось, недоступного простим смертним.

– Звісно, ви надто сильно поквапилися. Надавати б вам обом по дупі! Не малі діти, повинні думати… У тебе попереду останній курс. Треба його закінчити, а там – народжуй скільки влізе! Хм… Точніше, вилізе. Про що ви думали? – він підвищує голос, але не стільки нападає на мене, скільки просто свариться в повітря. – Звичайно, відповідальність переважно лежить на Мар’яні, бо він – чоловік. Але ти ж майбутній лікар! Тому й ти теж мала подбати… Тим паче, що не тобі розповідати, який він ненадійний. Зелений ще, дурний. Саме так! І не дивись так на мене!

Не знаю, що він має на увазі під «не дивись». Я не збираюся вигороджувати ні Мар’яна, ні себе. Факт очевидний: ми облажалися. Але точно так само лажають і більш дорослі, досвідчені пари. Це, звісно, нас не виправдовує. Але однаково приємно усвідомлювати, що ми не одні такі недолугі.

– Гаразд… Отже, зробимо так. Ви з Мар’яном якнайшвидше одружитеся. Весілля зіграємо – усе як у людей. Не сперечайся! – мабуть, я роблю дуже красномовне обличчя, бо тато погрожує мені кулаком, а потім пальцем. – Хочете – живіть з нами. Ні – буде вам квартира. Ми, звісно, з дитинкою допоможемо. 

Як він може говорити про весілля, якщо ми вже не разом?

– Тату, ми розлучилися. І ти знаєш через що. Таке не прощають! Зі мною там, у горах могло трапитися будь-що! Просто пощастило, що я зустріла групу скаутів, які мені допомогли. Як я можу його пробачити? Я не збираюся з ним миритися!

– Та ясен пень… Але, донечко, зрозумій. Дитинка має народитися в шлюбі, – питання про аборт він навіть не розглядає, моєї думки не питає? – Нічого, поживете рік-два, спробуєте. Не вийде у вас сім’ї – розлучитеся, зупиняти не буду. Хоча й неправильно це, звісно. Але що вже робити?

Я знаю, що сперечатися з татом марно, але намагаюся висловити сумнів у доцільності його плану. Це нічого не вирішить – навпаки, тільки ускладнить і заплутає.

Не відчуваю жодної радості чи натхнення від батькової пропозиції. Здається, мені нарешті вдалося вилікуватися від кохання до Марʼяна, і я б воліла залишити все так, як є.

Але в питаннях сім’ї тато – жахливий консерватор. Йому здається, ніби так він захищає мене і свого ненародженого онука від осуду. Однак у сучасному світі жінка має право сама розпоряджатися своїм життям і тілом, і ніхто не дивиться на неї криво за народження дитини поза шлюбом.

Часи, коли в книзі реєстрації писали «позашлюбний син», і потім людина все життя носила ганебне клеймо, давно канули в лету.

Але тато фактично не залишає мені простору для дій, переспорити його не вдається. За наполегливою порадою батьків мені доводиться прийняти вибачення Мар’яна і знову почати з ним зустрічатися.

Трапляється це досить природно – ніби за помахом чарівної палички він заявляється до мене з квітами, присягається в коханні й благає дати йому шанс.

Каже, що відмовився від підписання омріяного контракту на роботу в Німеччині, щоб дочекатися мого закінчення університету, а потім поїхати туди разом. Я знаю, як ця робота була для нього важлива, і таке рішення мені лестить. Я розцінюю його як знак, що Мар’ян готовий змінюватися і вчитися поступатися своїми бажаннями, якщо цього вимагають обставини.