6.2

* * *

Замикаюся у ванній. Просторе приміщення в білому мармурі з італійською сантехнікою з елітного каталогу, від якого я зазвичай у захваті, зараз видається тісним, крижаним, потворним і жахливо незручним. Я не можу розвернутися, не можу знайти собі місця, не знаю, куди покласти тести й куди подітися під час очікування.

Інструкція проста. Сміховинно проста для шестикурсниці меду. Але мені однаково здається, що я неодмінно щось зроблю не так.

Раз – і все полетить у прірву.

Анжела чекає в кімнаті. Вона поривалася увійти зі мною, але я навідріз відмовилася. Я не готова прийняти реальність і хочу відгородитися величезною стіною від цілого світу. Від подруги – хоча б дверима.

Не знаю, якого чекаю результату й чого боюся більше. Якщо дві смужки, то я хоча б здорова. А якщо одна? Наскільки це небезпечно?

Господи, ну чому все навалилося на мене одночасно й  у такий невдалий момент?

Спочатку я чітко бачу рівно одну смугу. Це триває досить довго, причому на всіх тестах. Я намагаюся не дивитися на годинник, заплющую очі, даючи собі ще трохи часу для невизначеності.

Підвішений стан від незнання вимотує. Але він також дає надію та ефемерну впевненість, що якщо остаточний вердикт не винесено, то ще можна усе змінити на свою користь.

Поки я розмірковую про злу долю та інші філософські матерії, на всіх тестах в унісон проявляється чітка друга смужка.

Дивлюся на неї, мозком наче розумію, що вона означає, але ніяк не можу прийняти, що це стосується саме мене. Це – моя реальність. І її вже не змінити.

Найстрашніше у двох смужках – їхня невідворотність. Вагітність нікуди не дінеться, не розсмокчеться сама навіть за усі гроші світу. З неї є тільки два виходи – або переривання, або пологи. Обидва варіанти мене шокують.

І це все – не про якусь сторонню пацієнтку, за якою я спостерігаю збоку, а про мене! Це – моє життя, моє тіло, всередині якого вже живе крихітний малюк. І йому фіолетово, що я абсолютно не готова до його появи й у мене мільйон причин влаштувати зараз істерику.

Що я і роблю. Тому що світ руйнується так стрімко, що я не встигаю сховатися в безпечне місце й опиняюся в епіцентрі кошмару.

Ревіти – це просто. Проклинати долю і скаржитися на вселенську несправедливість – теж. А опанувати себе й ухвалити зважене рішення – важко, майже неможливо. І я не знаю, що робити!

Але варто мені трохи заспокоїтися, розслабившись із «я подумаю про це завтра», як піднімається хвиля цунамі. Після сніданку я влаштовуюся у вітальні з ноутбуком – пишу лист в деканат, щоби повідомити про зламану ногу і ймовірні пропуски в перший тиждень занять.

До кімнати буквально вривається схвильована мама. За зовнішнім виглядом можна припустити, що в будинку пожежа, і потрібно негайно евакуюватися – інакше за хвилину буде пізно, ми всі помремо.

– Що це? Шуро, що це? – вигукує тремтячим голосом і простягає руку, у якій лежать… мої тести. – Це – твоє?

Звідки вони в неї? Якого біса? Я ж викинула їх у смітник у ванній! Вона за мною шпигує? Насмілилася колупатися навіть у моєму смітті? Та що вона взагалі собі дозволяє?

Цунамі накриває з головою, агресивно змітаючи на своєму шляху все людське в мені.

– Яке ти маєш право пхати носа в моє життя? Ти за мною шпигуєш? Ти – не мати, ти – чудовисько. Ненавиджу! Я негайно від вас їду! Дай мені спокій!

Викрикую багато гострих, неприємних і образливих для мами слів, хочу вдарити її якомога болючіше – вилити на неї усе, що накопичилося і мучить мене. Вивалюю паніку й жах, у яких варюся з моменту появи на тестах другої смужки. Наче саме мама винна в усіх моїх нещастях.

Навіщо вона рилася в моєму смітті? Навіщо стежить за мною? Я – не якась злочинниця! Досить мене контролювати!

Замість того щоб вліпити мені ляпаса, на який я відверто заслуговую, мама сідає поруч на диван і намагається мене обійняти. Я трохи чиню опір, але більше удаю, і підкоряюся дуже швидко.

Мамині обійми діють як найкраще заспокійливе. Я перестаю метати блискавки словами. Агресія тепер виходить із мене сльозами й відчайдушним ревом.

– Тихо, тихо, моя дівчинко, – мама гладить мене по спині. – Галя випадково побачила, коли прибирала, й показала мені, щоб я могла тобі допомогти. Я з тобою, все буде добре.

Я, звісно, знаю, що добре вже не буде. Тому що «добре» в цій ситуації просто неможливо. Який би вихід я не вибрала, він буде на шкоду моїм бажанням і планам. Або навіть здоров’ю!

Але мама шепоче так переконливо, і мені так хочеться їй повірити, що я потроху вщухаю. Може, у неї й справді є чарівна мамська паличка, якою вона може змахнути – і враз залагодити всі проблеми?

Мені шалено хочеться заплющити очі й прокинутися, коли все буде вирішено без мене й за мене.

Але реальність, на жаль, тицяє мене обличчям у калюжу. Я сама винна в ситуації, що виникла, – занадто сильно зациклилася на своїй фігурі та зовнішності й віддала перевагу найбезпечнішому для цього способу контрацепції.

Усім відомо, що він – сумнівний і малоефективний, на нього не можна покладатися. Але я легковажно вважала, що якщо раптом вагітність трапиться, то ми з Мар’яном удвох щось придумаємо. І взагалі, не такий страшний чорт, як його малюють.