Розділ 6

Гіпс на нозі перетворив мій затишний і улюблений дім на в’язницю. Почуваюся закутою в кайдани.

Не дарма я завжди недолюблювала гори й ніколи не рвалася з Мар’яном у походи. Як знала, що це – не моє. Набагато краще відпочивати на пляжі або прогулюватися старим центром гарного середньовічного міста. Там і ризиків менше, і до цивілізації ближче.

Мар’ян тримає слово й чекає, коли я охолону, не надто докучає. Кур’єр регулярно приносить від нього квіти з милими підписами на картках. Раз на два-три дні мама з кам’яним обличчям приймає черговий букет. 

Півонії кольору ранкової зорі здаються мені недостатньо яскравими. Червоні троянди приїлися. Від лілій у мене болить голова. Різноманітні розкішні букети розставлені по вітальні, будинок пахне як похоронне бюро.

Утім, в останньому я ніколи не була, і гадки не маю, який там запах. Але впевнена – саме такий. Бо тут і зараз відбувається поховання наших трирічних стосунків.

– Може, скажеш йому нарешті, щоби припинив цю флористичну атаку? – уїдливо каже мама, дивлячись на чергову композицію. – Ти начебто покарати його збиралася.

– Я розберуся.

Цікаво, що вона пропонує? Проколоти колеса його машини? Розмалювати її непристойними малюнками чи написами? Ми ж не в дитячому садку. Опускатися до якоїсь дріб’язкової метушні я вважаю принизливим.

А батьків нацьковувати на колишнього хлопця – і поготів. Мені давно пора відірватися від маминої спідниці.

Я просто ігнорую Мар’яна. Сподіваюся, йому скоро набридне або він поїде у свою Німеччину – якраз днями він має підписати контракт.

Щодня він надсилає короткі повідомлення. 

«Як твоя нога? Їздила на контроль? Що лікар сказав?»

«Кохана, думаю про тебе постійно, страшенно сумую».

«Вибач мені, будь ласка».

Я не відповідаю. Можна було б його заблокувати – і тоді він не зміг би мені писати. Але я намагаюся бути вищою за дріб’язкову помсту й дитячі демонстративні витівки. Якщо я це зроблю, то він вирішить, що небайдужий мені, і подвоїть зусилля.

Від Дмитра – ні слова. Він так і не з’явився. І правильно зробив! Та ніч на станції – помилка. Чудова, гаряча, але помилка. Навіть згадувати соромно. Якби він зателефонував і поцікавився здоров’ям, а потім зник, мені було б ще гірше.

Але іноді пам’ять вперто підкидає спогади про сірі бездонні очі, міцні руки, трохи шорсткі долоні, м’які та пристрасні губи… Як він дивився на мене, як цілував…

На секунду на душі теплішає, між ребер ниє. Потім я злюся на себе і проганяю ці шкідливі думки.

Анжела приїжджає ближче до вечора – вона на канікулах працює в процедурному кабінеті у приватній клініці. Охорона не встигає попередити про гостю, як вона вихором з’являється в моїй кімнаті – яскрава, гучна, оповита ароматами парфумів та літа.

Подруга дістає із сумки пакет із морозивом і простягає моє улюблене ескімо.

– Тримайся, Рапунцель, і їж швидше, поки не потекло.

Дивлюся на неї із сумнівом. Скільки ж у ньому калорій? А я і так майже цілий день сиджу, кілограми наїдаю.

– На милицях калорії спалюються як на біговій доріжці! – Анжела наполягає, розпаковуючи свою порцію. – Анорексичні модельки вже давно не в моді. Змарнієш – нікому не цікаво буде тебе з вежі визволяти.

Ми сміємося. Можна подумати, під будинком стоїть черга з прекрасних лицарів на білих конях, спраглих врятувати красуню-принцесу, тобто мене, з гіпсового ув’язнення. А схуднути до втрати привабливості мені й зовсім не загрожує.

На якийсь час від балачок подруги стає легше, ніби вікно відчинили, і в задушливу кімнату увірвався свіжий вітер.

Анжела гортає модний жіночий журнал, який мені вранці принесла мама, а я насолоджуюся морозивом. Майже доїдаю – останній шматок чомусь здається нудотно-солодким, навіть противним. Шлунок стискається. Я відвертаюся, ковтаю слину.

– Сан, ти чого зблідла? – Анжела відкладає журнал, придивляється до мене.

– Нічого, – відмахуюся, – просто спекотно. І голова паморочиться трохи. Напевно, мало рухаюся, кров застоюється…

– А ти випадково не вагітна, красуне?

Вона каже це жартома, але мені зовсім не до сміху. Місячні вже давно повинні були початися, але їх досі немає.

Навряд чи я вагітна. Боюся, усе ще гірше – поки я сиділа на каменях біля струмка, я встигла застудитися. Треба б сходити до лікаря, але тоді доведеться розповісти про це мамі, а вона підніме паніку у своєму стилі. Вона й так на нервах через мою ногу й супутні побутові складнощі.

– Ну… Ні, напевно, – відповідаю невпевнено.

– Так «ні» чи «напевно»? Що там у тебе із циклом? Коли справи востаннє були?

– На початку липня, – пошепки видавлюю.

Доводиться зізнатися. Може, попросити Анжелу з’їздити зі мною до лікаря, а мамі поки що нічого не казати?

– На початку липня?! – подруга схоплюється з крісла. – Сан, ти охрініла?! Зараз кінець серпня!

– Тихіше! – шиплю я, кидаючи погляд на двері. – Мама почує!