5.2

* * *

Я сумую. Депресія закручує вирвою. Гіпс посилює стрес і невдоволення життям. Через нього не можу ні душ прийняти нормально, ні в клуб сходити, ні навіть на прогулянку вийти. Максимум – виповзти у двір.

Наче хтось мене прокляв!

Сиджу у вітальні, бездумно клацаю каналами. Інформація про гостя бадьорить. Хто там прийшов? Охорона не запитала, чи впускати. Отже, хтось знайомий, хто вже був у нас раніше.

Друзі дізналися про мою травму, і тепер щодня хтось забігає, щоб хоч трохи підтримати мене морально.

Із передпокою лунає мамин крижаний голос:

– Добрий день, Мар’яне.

Мар’ян? Що він тут забув? І навіщо його взагалі пустили? Хіба тато не заборонив?

Даремно я попросила його не втручатися… Якщо сама сказала, що впораюся, то доведеться викручуватися.

– Доброго дня, Ольго Михайлівно. Можна мені побачити Сану? – звучить екстраввічливо, навіть огидно.

– Не впевнена, що вона хоче тебе бачити, – мама дає йому зрозуміти, що я злюся. Однак очевидно, що обороняти мене від колишнього хлопця вона не стане.

Не хотіла, щоби батьки втручалися? Розгрібай тепер сама. Нічого не поробиш – у всього є зворотний бік, і в самостійності – теж.

– Я все розумію. Але мені конче потрібно з нею поговорити та все пояснити. Будь ласка.

Що він зібрався мені пояснювати? Наче я не знаю заздалегідь кожне слово, яке він скаже.

Мама з’являється у дверях вітальні з таким обличчям, ніби її попросили впустити в дім бездомного пса.

– Шуро, до тебе Мар’ян. Хочеш, скажу, що ти спиш?

Вона вимовляє це вголос – немає жодного шансу, щоб він не почув. Після цього в нього не повинно залишитися сумнівів, що тут йому не раді. Однак іти він не має наміру.

Я дивлюся на милиці, притулені до дивана. Частина мене хоче його вигнати або демонстративно втекти в спальню і відмовитися з ним говорити. Інша – мазохістська – хоче подивитися, як він виправдовуватиметься.

– Нехай увійде, – відповідаю я. Подивимося на виставу, яку він мені приготував.

Мама несхвально підтискає губи, але киває.

Вона чекала, що я прикинуся сплячою? А сенс? Він має піти звідси не тому, що не застав мене й не зміг поговорити, а тому, що між нами все скінчено, і ми більше не разом.

Мар’ян входить у вітальню. У руках величезний букет троянд. Це мої улюблені квіти – він добре підготувався. Він дуже розумний, і зараз буде щосили маніпулювати.

Засмагнув ще сильніше, посвіжішав. Подорож у гори явно пішла йому на користь.

– Привіт, Санко, – голос винуватий, майже щенячий. – Як ти, малятко?

– Привіт, – відповідаю холодно, демонстративно відвертаючись до телевізора.

Квіти я в нього брати не маю наміру.

– Я можу присісти?

– Сідай, – байдуже знизую плечима.

Ми – на моїй території, на щастя – не в горах. Тут я господиня. І я його ні про що просити не буду. Хіба що покинути мій дім і більше ніколи не повертатися.

Рішення ухвалено, і я його не зміню. Але поки нехай зробить спробу хоч трохи відмитися в моїх очах.

Мар’ян сідає в крісло навпроти, кладе букет на столик. Повисає пауза. Він звик входити в мій дім із ноги, а тепер почувається ніяково.

Не подобається роль небажаного гостя?

– Ти мені так і не відповіла, як нога? Що з нею? У тебе… гіпс. Сильно болить?

– Перелом і надрив зв’язок, – кажу сухо.

– Господи, Сан… – він проводить рукою по обличчю. – Я ж не думав, що все так… серйозно. Думав – злегка підвернула, поболить і мине. Упевнений був, що ти надмірно драматизуєш, бо втомилася і не хочеш іти далі.

От мерзотник! Я сама зголосилася в цей довбаний похід, щоби провести час із ним. Я – не якась істеричка, чи цукрова лялька, яка з перших же кроків розклеїлася, почала скиглити й проситися додому!

– Вибач мені. Я був повним ідіотом. Я не знав, не зрозумів… Ти не сказала, що в тебе так сильно болить… Який жах! Як же ти дісталася, бідолаха? Ти повинна була сказати, що тобі боляче!

Можна подумати, що я не говорила. Він бачив, як на очах набрякала й синіла нога.

На його обличчі – вселенська скорбота. Мар’ян – прекрасний актор. Не знаючи ситуації, можна подумати, що він щиро за мене турбується і засмучений, що не розібрався в ситуації.

Тільки це – брехня. Він досить розумний і добре мене знає, щоб розуміти, що я не грала. Міг не до кінця усвідомити масштаб проблеми, адже він – не лікар. Але це не може слугувати йому виправданням. Він не смів відправляти мене додому саму!

– Ти не подумав про мене, – голос стає жорсткішим. – Ти хвилювався за себе і свій похід. За своїх друзів. За ваші плани. За кого чи що завгодно, але не за мене.

– Я помилився! – він встає, робить крок до мене. – Сано, я зрозумів це майже відразу! Хотів повернутися, наздогнати тебе, але ти не відповідала на мої дзвінки, і я не знав, де тебе шукати.