Розділ 5

Мама приїжджає на своєму білосніжному мерсі, який тато подарував їй на минулий день народження. З лавки, де я розташувалася, добре проглядається лікарняна стоянка. Мама вискакує з автівки, і, навіть не зачиняючи дверей, кидається до мене з таким виглядом, ніби я повернулася з війни.

– Шурочко, маленька моя! – вона притискає мене до себе так міцно, що я ледь не задихаюся. Насилу встигаю відставити вбік ногу. – Як же так? Що ж за нещастя таке?

У маминих обіймах, які пахнуть домом, безпекою і дитинством, я почуваюся маленькою дівчинкою і дозволяю собі розревітися.

– Тихіше, тихіше, сонечко, – мама гладить мене по волоссю і сама схлипує. – Усе вже позаду, я з тобою. Зараз ми поїдемо додому…

Водій – мовчазний Ігор, який працює в нас уже років п’ять, – підходить слідом за мамою і делікатно чекає осторонь, доки перший потік сліз вичерпається, і ми будемо готові їхати.

Він підхоплює мої речі, люб’язно принесені санітаркою, і несе їх у машину. Я стрибаю на милицях слідом за ним, а мама крокує поруч і голосить, ніби небо впало на землю або стався всесвітній потоп.

Їхати нам далеко. Машина дуже зручна, тому поїздка не напружує. Мама без упину сварить Мар’яна, який лише кілька днів тому присягався їй, що поверне мене цілою і неушкодженою – втомлену, але неодмінно щасливу. А я дивлюся у вікно на пейзажі, що миготять за склом, і думаю зовсім про інше.

Чому Дмитро досі не зателефонував?

Напевно, вони вже робили привал, і можливість у нього була.

Натомість на мобільнику чотирнадцять нових повідомлень від Мар’яна. Ось кому похід анітрохи не заважає строчити без зупинки! Так і хочеться порадити йому краще дивитися під ноги й не відволікатися на смартфон. Може, десь неподалік вже летить бумеранг?

– Шуро, ти мене слухаєш? – мамин голос повертає в реальність.

– Вибач, що?

– Я кажу, тато має прищемити Мар’яну хвіст. Ти сама не впораєшся – занадто м’яка й беззуба. А його треба як слід провчити.

Боже… Найменше я хочу втягувати в це тата. Він занадто категоричний, навіть у дрібницях, а я давно не маленька дівчинка – і здатна розібратися з колишнім хлопцем.

– Я сама, – швидко відповідаю. – Мамо, справді, не треба, будь ласка. Я вже доросла. Як я відрощу зуби, якщо ви все розрулюєте за мене? Тим більше, що я вирішила закінчити з ним стосунки.

Вона скептично хмикає, але не наполягає.

Ми з Марʼяном уже кілька разів добряче сварилися, і я так само стверджувала, що між нами все скінчено. Але…згодом мирилися. Однак тепер це точно була остання крапля!

Удома мене накриває дивне відчуття – ніби я повернулася після тривалої відсутності, хоча минуло лише три дні.

Телефон вкотре вібрує.

Серце підскакує – раптом Дмитро?! Вони там, напевно, вже стали табором для ночівлі, сидять біля багаття…

Кидаюся до слухавки. Але, на жаль, – це знову Мар’ян.

«Сано, будь ласка, напиши мені хоч слово. Я хвилююся. Як нога? Що сказав лікар?»

Читаю повідомлення – і всередині закипає злість.

Як нога? Тепер ти хвилюєшся? Де ти був, коли мені було страшно і боляче? Коли я сама ледь шкутильгала стежкою, коли застрягла біля струмка? Ти навіть страховку не купив – настільки тобі було байдуже! Що змінилося?

Я не відповідаю. Блокую екран і кидаю телефон на ліжко.

Можливо, коли-небудь потім у мене з’явиться настрій поговорити з ним і висловити все, що я думаю. Але зараз я хочу тиші.

Однак Мар’ян не заспокоюється і строчить десятки повідомлень на день.

«Доброго ранку, Саночко. Як твоя нога?»

«Постійно думаю про тебе. Я мав піти з тобою, не треба було відпускати тебе одну. Я припустився страшної помилки».

Дивно. Що сталося, що у твою голову зазирнула слушна думка? Ось тільки приказка «краще пізно, ніж ніколи» тут не працює. Уже нічого не виправити!

«Вибач мені. Будь ласка!»

Іноді його повідомлення довгі. Іноді короткі. Завжди із благальною інтонацією і картинками кота зі Шрека. Але я не вірю в їхню щирість і не відповідаю. Жодного разу.

І ні, я зовсім не зловтішаюся, не отримую задоволення від того, як він рве душу. Мені вже начхати. Він мене кинув і пішов у свій похід. Наші дороги розійшлися назавжди.

Я навіть радію, що все сталося саме так. Напевно, тато мав рацію – я виросла, і давно треба було залишити цю майже дитячу закоханість і прихильність у минулому.

Перше кохання має зберігатися в пам’яті й на серці як приємний спогад. Нерозумно тягнути його за собою в доросле життя. Це – як гарна сукня зі шкільної дискотеки – вона хоч і налазить на мене за розміром, але за стилем на двадцятидворічній дівчині матиме безглуздий вигляд.

Дмитро мовчить. І що далі, то сильніше я хвилююся, що він уже не напише й не зателефонує.

Може, він загубив мій номер? Або телефон зламався? Чи з ним щось трапилося в тому поході?

Я вигадую йому купу виправдань. Але… дедалі виразніше розумію, що він просто не хоче телефонувати. Можливо, спочатку збирався, але потім передумав.