4.2

Водій заводить мотор, машина смикається, плавно вкочується на ґрунтовку, стрибає на вибоїні й починає рух. У маленьке вікно я встигаю помітити фігуру Дмитра, що віддаляється в бік гір.

Мене він очима не проводжає, рукою не махає. Знаю, він поспішає до своєї групи, але мені б хотілося, щоб він хоча б на мить озирнувся.

Водій сигналить і голосно лається. Автомобіль виїжджає на трасу й набирає швидкість.

Операцію «спуск» я завершила успішно. Навіть не віриться, що все найстрашніше в мене позаду. Тепер швидше б показати ногу лікарям і дістатися додому.

Фельдшер ставить запитання і заповнює форму, потім робить мені укол знеболювального. Він бурчить собі під ніс, що «швидка» – це мені не таксі, щоб їхати за мною на край світу. Туристи знахабніли останнім часом.

Я, звісно, усе чую, але не звертаю уваги. На щастя, незабаром йому телефонують, він відвертається й остаточно втрачає до мене інтерес.

Користуючись можливістю, заплющую очі й провалююся в тенета Морфея. Мені навіть сниться сон – я сиджу біля багаття, хлопці співають під гітару, Вадим підкидає поліна. Дмитра «в кадрі» немає, але я знаю, що він десь поруч, і кручу головою на всі боки, намагаючись його побачити. Живіт злегка зводить передчуттям зустрічі й можливого продовження минулої ночі.

– Красуне, прокидаємося! Приїхали, – будить мене гучний голос фельдшера.

У приймальному відділенні панує звичайний хаос. Біля кабінету – бабуся з перев’язаною рукою, поруч – хлопець із розбитою бровою і міцним запахом дешевого пива, ще далі – жінка, яка наполягає, що в неї «точно апендицит», хоча тут не хірургія. Мені доводиться чекати довго – вони всі приїхали раніше, а легка травма не дає мені перед ними пріоритету.

На щастя, мені вдається знайти розетку і ввімкнути телефон.

Ще вчора в таборі скаутів я злегка підзарядила його від повербанка Дмитра, але не стала нахабніти й обмежилася десятьма відсотками. Мені було важливо коротко написати мамі, що в мене все добре, щоб вона не хвилювалася. Інакше вона б почала обривати телефон Мар’яну, не додзвонившись мені.

Того часу я ще не була до кінця впевнена, що на наших стосунках потрібно поставити міцний хрест. Тому не ризикнула зізнатися батькам, що травмувала ногу, а він вирішив йти далі без мене й відпустив повертатися саму.

Але зараз мені глибоко начхати, що тато зробить із Мар’яном, коли той повернеться. Тому одразу телефоную мамі й зі сльозами на очах коротко переказую історію, яка зі мною трапилася. Зрозуміло, пікантні деталі опускаю – не хочу її шокувати й засмучувати. Дуже яскраво уявляю її можливий жах від того, що її майже свята донька переспала з першим зустрічним.

Слідом за мамою телефоную Анжелі – моїй університетській подрузі. У месенджері від неї понад десяток повідомлень – вона звикла, що я постійно на зв’язку, час від часу надсилаю світлини та ділюся враженнями, а тут незвично надовго замовкла.

– О, пропажа нарешті намалювалася! Марʼян вчора мені телефон обірвав – тебе розшукував, – повідомляє чи питає зі сміхом. – Що за жарти? Сказав, що ти підвернула ногу, відмовилася йти з ним далі й вирушила додому. На його дзвінки не відповідаєш. Він, бідолашний, весь знервувався від хвилювань, як ти там. Що там у вас сталося? Ви посварилися?

– Він точно сказав, що я відмовилася? – дивуюся цікавій інтерпретації.

Начебто не брехня. Але й не правда! Як гарно Мар’ян усе вивернув! Казкар. Йому б не програми писати, а сценарії до фантастичних фільмів.

Я за натурою не зла людина. Але йому, здається, вдалося розлютити мене і вивести із себе. Треба ж – який мерзотник!

Егоїстичний, ненадійний, непорядний, брехливий… Як я могла в нього закохатися? Як могла бути такою сліпою? Чому відмовлялася прислухатися до татової думки?

Чужі люди про мене подбали, а він мало того, що вигнав, так ще й бреше безсовісно!

З ним однозначно потрібно зав’язувати. З такою людиною мені точно не по дорозі!

Черговий травматолог фліртує з медсестрою. З боку це так помітно, що навіть смішно. Минула я обов’язково подумала б, що лікарня – не місце для службових романів. Вони, щонайменше, заважають роботі! Розсіюють увагу та концентрацію. Я б не здивувалася, якби засліплений закоханістю лікар, наприклад, переплутав мої ліву і праву ноги.

Але сьогоднішня я роблю йому знижку. Ніхто не ідеальний, а я – особливо.

Лікар краєм ока все ж дивиться в мій бік доволі уважно, обмацує постраждалу щиколотку і відправляє на рентген, не перестаючи муркотіти з медсестрою.

Рентгену теж довго доводиться чекати. Я вже страшенно зголодніла, з огляду на те, що злегка перекусила тільки перед виходом із табору, а минуло досить багато часу. Але я боюся пропустити чергу й не можу нікуди відлучитися.

Як же складно самій! Нестерпно хочу до мами на ручки…

Коротко коментуючи результати рентгена, лікар наказує мені лягати на кушетку й готується накладати гіпс.

З ногою – нічого страшного, але й хорошого мало – і зв’язки надірвані, і невеликий перелом – типовий результат сильного вивиху. Ех, а я так сподівалася, що обійдеться, і мені вдасться уникнути гіпсу й милиць.

Скоро починається навчальний рік. Я скакатиму пораненим зайцем, а всі будуть з мене глузувати?