Розділ 4

Я прокидаюся від того, що хтось обережно трясе мене за плече. Сон глибокий, я виринаю з нього неохоче й не одразу розумію, де перебуваю. Спогади про минулу ніч стріляють у голову й у живіт, наповнюючи дивними відчуттями. Думки варіюються від сором’язливого: «Як я взагалі могла дозволити такому статися?» до захопленого: «Це був найкращий секс у моєму житті».

Я й жахаюся, що, сп’янівши від емоцій, легковажно піддалася спокусі й переспала з майже незнайомим чоловіком, і водночас ні про що не шкодую. Впевнена, що без стресу, на тверезу голову я б на таке безумство не зважилася.

Я – пристойна дівчина і не кидаюся в обійми першого ліпшого! У мене за все життя був єдиний чоловік, і до сьогоднішньої ночі я навіть не підозрювала, що здатна на таку нерозсудливість і легковажність.

Страшно уявити, що подумав про мене Дмитро. Може, для нього це норма – дорослий розлучений чоловік може хоч кожну ніч проводити з новою жінкою. Але я – не така, я не хочу бути однією з великого списку його легких перемог.

Тепер мені соромно дивитися Дмитру в очі.

– Шур, прокидаємося, – він мене смикає, змушуючи розліпити повіки. – Вже час.

Полог намету рожевіє зсередини – світанок тільки починає просочуватися в ліс. Я б ще спала і спала, тим паче з ним.

– У нас обмаль часу, потрібно вийти якомога раніше. Як нога?

Він знову просто лікар, а не ніжний палкий коханець. Це збиває з пантелику й зачіпає самолюбство.

Чари ночі закінчилися, карета перетворилася на гарбуз?

Намагаюся поворухнути лівою стопою і майже одразу кусаю губу. Ниє тупо і глибоко, біль розповзається до ікри. Нічого дивного.

– Жива, – бурмочу, не знаючи, як виплутатися з відчуття незручності, що виникла між нами.

Ми збираємося швидко. Табір ще спить – доводиться йти, не попрощавшись і не подякувавши за гостинність.

Мені хочеться затриматися тут ще на день, прокинутися під голоси й сміх підлітків, посидіти з ними біля багаття, послухати пісні під гітару й кумедні перепалки, але Дмитро вже простягає мені обстругану вчорашню палицю, і його долоня впевнено лягає мені під лікоть.

Скаути мають рухатися далі відповідно маршруту. Але через мене вони змушені затриматися. Тож я маю докласти всіх зусиль, щоб спуститися до цивілізації та відпустити Дмитра якнайшвидше.

Ми виходимо. Температура за ніч упала, мені трохи холодно. У повітрі пахне мохом і якимись травами. Небо переливається зі сталевого в блідо-персикове. Красиво – якби не нога, я б зупинилася і зробила кілька кадрів для інсти.

Дмитро фактично тягне мене на собі. Він напружений, але розважає розмовами, щоб я не концентрувалася на болю. У його підтримці та торканнях немає ні краплі сексуального підтексту – ніби між нами цієї ночі нічого не було.

Може, і справді мені все наснилося?

Зараз уже не знаю, чого хотіла б більше – щоб ніч виявилася реальністю чи гарним плодом моєї фантазії.

Стежка петляє, то зариваючись у коріння, то випльовуючи розсип дрібного сланцю. На поворотах Дмитро підхоплює мене і просто переносить на два-три кроки. Я відчуваю його силу плечем, передпліччям, спиною.

Хочу до нього на ручки…

– Болить? – він запитує щоразу, коли я шиплю.

– Терпимо, – відповідаю автоматом. Брехати безглуздо, але говорити «дуже» – ніби здавати позиції.

Ми завмираємо на маленькому балкончику з каміння, звідки видно духмяний луг, усіяний дрібними різнокольоровими квіточками. На тлі темного лісу чітко видно смужки променів – напевно, їх можна помацати руками. Дрібна павутина мерехтить на кущах чорниці.

Я жадібно п’ю з фляги – вода тепла, зараз вона здається найсмачнішою на світі.

Наш шлях і справді не дуже довгий. Я не знаю, чи змогла б подолати його вчора сама, якби не застрягла біля струмка. Але гадаю, що якби в мене була така сама зручна палиця, то я могла б упоратися.

Коли станція з’являється в зоні досяжності, Дмитро телефонує у «швидку», професійно описує симптоми й просить забрати мене в лікарню. Судячи з усього, на іншому кінці дроту торгуються, вимагаючи, щоб я добиралася до них сама.

Даю йому знак, що я можу заплатити їм за виклик – все-таки чергова «швидка» – це не вертоліт, грошей має вистачити. У крайньому разі, напевно, є якась служба міжміського таксі, яке можна викликати сюди. Але Дмитро не дає його перебити й наполягає в слухавку на своєму.

Він говорить із ними суворо, проте ввічливо. Вимагає приїзду машини, і диспетчер нарешті погоджується.

Після короткого відпочинку робимо останній марш-кидок.

Я обережно провокую Дмитра на розмову про нашу ніч. Хочу з’ясувати, що він про це думає, сподіваюся почути обіцянку зустрітися після його повернення з походу й запрошення на побачення. Але він захоплений своєю місією і рухається вперед.

Станція – крихітна. Дерев’яна лава, яку давно не фарбували, розклад на табличці, будка чергового із замком на петлі. Поодаль – туалет типу «нужник». Я немов повертаюся на десятиліття назад у безпросвітний совок.

На дорозі біля станції на нас уже чекає машина із червоним хрестом.