3.2

Ми застигаємо в хиткому просторі між вогнем і тінню. Світ ніби зсувається: хрускіт гілок, потріскування смолистих чурок, далекий крик нічного птаха – усе стає тлом, що підкреслює тягучу тишу і напругу між нами.

Склад повітря змінюється. Абсолютно точно відбувається магія.

Ми сидимо на одній колоді, дуже близько один до одного, але не стикаємося, тримаємо мінімальну дистанцію, дотримуємося пристойності. 

Ми ледь знайомі! Але здається, що знаємо одне одного давним-давно. Може, зустрічалися в минулому житті?

Контакт очима – куди щільніший та емоційніший за будь-які дотики. Ми обмінюємося енергією і цілими світами.

У грудях бурхливо розпускається сад із вдячності та захоплення. У мене немає досвіду спілкування з дорослими чоловіками. З Мар’яном ми однолітки, усі попередні залицяльники теж були приблизно мого віку.

Мені важко визначити межу між простою розмовою і фліртом. Ми з Дмитром, напевно, сприймаємо її по-різному. Але я про це не замислююся. Потреба випендрюватися, розпускати пір’ячко, красуватися, гострити оченята – нездоланна й начебто природна, на рівні інстинктів.

Я – зовсім не вертихвістка й до того не дозволяла собі загравати з хлопцями. У мене був Мар’ян, я поважала його й цінувала наші стосунки. Але зараз немов греблю прорвало. Я – не стерво, не збираюся мститися чи навмисно завдавати йому болю.

Просто підсвідомість вимагає стерти його з мого життя. Мар’ян не смів зі мною так чинити! Я в ньому помилилася, він – не моя людина. Між нами поставлена величезна крапка, у якої немає жодного шансу перетворитися на кому.

Ми з Дмитром зближуємося повільно. Спочатку я ще побоююся і внутрішньо чиню опір надпотужному магніту. Я звикла до Мар’яна, і переналаштуватися на когось іншого мені важко. Але тяжіння занадто велике. Азарт, цікавість, жага довести щось собі та усім на світі підштовхують мене до краю прірви.

Сірі очі ваблять до себе, затягують у вир, з якого не вибратися. Магія штовхає нас одне до одного

Його губи – теплі, м’які й обережні. Не нападають, не вдираються – запитують і чекають дозволу, водночас не зупиняються та акуратно пестять мій рот.

Світ крутиться і перебудовується під нас двох. Це відбувається не зі мною. Я – пристойна дівчина! Абсолютно виключено, щоб мене цілував інший чоловік, не Мар’ян, і я йому дозволяла. Але… я відповідаю – обережно, невпевнено. Смак диму, чаю і чогось свіжого змішуються на губах.

Дмитро трохи відсторонюється і знову зазирає в очі. Тихо шепоче моє домашнє ім’я. Я нікому не дозволяю мене так називати, але мені подобається, як він вимовляє “Шура”. Він усміхається краєм губ і цілує знову. У голові – жодної думки, вона стрімко наповнюється цукровою ватою.

– Дуже гарна, – Дмитро знову відривається і ледь чутно шепоче. – Шалено вродлива дівчинка.

Мене хитає, немов від різкої зміни висоти. Я ловлю кожне слово і вбираю як губка. Це вже божевілля?

Дмитро торкається пальцями тильного боку моєї долоні – так само легко, як і цілує.

Боюся поворухнутися. Тону в нових, незнайомих відчуттях – гострих, яскравих, зворушливих.

Наші пальці ненадовго переплітаються, але Дмитрові цього замало – долоня поступово піднімається до шиї, погладжує. Шорсткі пальці пестять щоку.

Мене б’є розрядами блискавок. Не вірю, що все це реально. Не можу чинити опір. Хочу ще. Панічно боюся, що він зупиниться і все закінчиться. Але не менше боюся продовження.

Нарешті чоловіча рука досягає спини й змушує податися вперед. Підкоряюся, притискаюся та обіймаю у відповідь.

Мої долоні змикаються на його спині, і Дмитро сприймає це як сигнал до активніших дій.

Поцілунки стають глибокими та вологими. Дотик язиків – найпотужніший контакт. Сигнал миттєво надходить у мозок і керує всім тілом. Всередині – пожежа найвищого рівня небезпеки.

Ми цілуємося нескінченно довго й максимально глибоко. Невинність, пристойність – смішні слова, які, дивлячись на нас, давно втекли в ліс. Вульгарне «лижемося» найточніше відображає те, що відбувається.

Все, що було важливим і правильним годину тому, відходить на десятий план, стає дрібним і незначним. Підступний змій-спокусник обвиває нас, змушуючи притискатися сильніше й не даючи відліпитися одне від одного.

Чисте божевілля.

Багаття поступово догорає, стає прохолодно, але ми зігріваємося жаром зсередини й не відчуваємо цього.

– Йдемо в намет, там тепліше, – шепоче Дмитро.

Готова заприсягтися, що він горить не менше за мене. І це ще сильніше розпалює мій внутрішній вогонь.

Я пересуваюся крихітними кроками, спираючись на руку Дмитра. У наметі на підлозі – надувний матрац і теплий спальник. Майже райський комфорт.

Хвилинна заминка – ми обоє маємо прийняти рішення, як далеко готові зайти. У голові танцюють чорти, не даючи розуму навіть пискнути. Вони роблять вибір за мене.

Я перша подаюся вперед, обіймаю Дмитра, притягуюся ближче. Поцілунок цього разу глибший, повільніший, тягучіший. Ми обоє вже знаємо, що трапиться далі, й обережно беремося до «основної страви».