Розділ 3

Пісня закінчується. Дмитро і далі перебирає пальцями струни, тихо граючи знайому мелодію.

– Шуро, ти злишся і вважаєш, що я лізу не у свої справи?

Роблю рукою невизначений рух – і так, і ні, п’ятдесят на п’ятдесят.

Нерозумно сперечатися – фактично, він має рацію. Але який сенс підливати олію у вогонь, коли мені й без того погано?

– Знаєш, скільки людей гине або потрапляє у величезні неприємності саме через страх створити комусь проблеми, напружити зайвий раз? Я можу тобі навести безліч прикладів із моєї практики. Наприклад, якщо в людини інсульт, але вона погано почувалася і нікому нічого не повідомила, то в лікарню вона, ймовірно, потрапить із великим запізненням, втративши терапевтичне «вікно», коли можна ін’єкцією відновити кровообіг та істотно знизити негативні наслідки.

– Ви… невропатолог? – мене осяює здогадка.

Дмитро казав, що він – лікар, але не назвав спеціалізацію, і я чомусь вирішила, що він – хірург. Хірургія йому б пасувала.

– Так. І…

– Я теж буду лікаркою, я вчуся в медичному, – намагаюся ухилитися від продовження моралей і поговорити про щось приємніше.

– Ось як? Круто.

Він грає голосніше і співає ще одну пісню. У нього виходить дуже гарно й романтично.

Мама розповідала, що раніше молодь вечорами збиралася на подвір’ї, вони грали на гітарі, співали, базікали й лузали насіння. У будь-якій компанії завжди було кілька гітаристів. Тепер це швидше рідкість.

– Ви вчилися в музикалці? У вас дуже класно виходить…

– Ні, не вчився, я навіть не знаю, чи була вона в нашому містечку. Гітара дісталася мені від діда, старенький самовчитель я придбав за копійки десь на базарі. У нашій школі був ансамбль, і я мріяв потрапити до його складу, адже там співала дівчинка, у яку я був закоханий. Я хотів бути з нею поруч, прагнув справити враження.

Треба ж. Як романтично!

– Вийшло? – я розвертаюся до нього корпусом, влаштовуюся зручніше. 

– Потрапити в ансамбль – так. Справити враження – навряд чи… Того часу її серце вже було зайняте іншим, і місця для мене там не було. Тепер зрозуміло, що до чого, а тоді я був зелений і дурний, відчайдушно боровся за її увагу, – він усміхається. – Марно.

Мені важко повірити – він по-чоловічому дуже гарний. Ще й розумний – дурні в медичний не вступають, там жорсткий відбір. З розвиненим почуттям гумору і, без сумніву, талановитий… Невже знайшовся хтось привабливіший?

– І чим же конкурент був кращим за вас?

Напевно, я пхаю ніс до того, що мене не стосується, але ж цікаво. Та й говорити про це куди приємніше, ніж вислуховувати моралізаторство.

– Він? Однозначно нічим. Але в нього був багатий батько, – це зіграло вирішальну роль. А в мене не було ні тата, ні грошей. Так, по дрібницях – на кіно-кафешку, недорогі квіти-цукерки мама мені давала, плюс влітку я на фермі працював, але… рівень зовсім не той.

Намагаюся поставити себе на місце його коханої. Чи важливі для мене гроші? Я про це навіть не замислювалася. У моєї сім’ї вони просто завжди були. Коли я народилася, у тата вже успішно працювало кілька магазинів автозапчастин, а тепер додався автосалон, мережа сервісів…

Змогла б я закохатися в бідняка? Поклавши руку на серце – не знаю. Мар’ян – айтівець, і батько його теж працює програмістом. Вони не багаті, але й бідними їх не назвеш. Мій тато, звісно, незадоволений – він біля мене бачить винятково якогось магната чи депутата. Але хіба можна закохатися на замовлення?

– У вас… є дружина?

Я наважуюся і починаю ставити особисті запитання. Руки в мене розв’язані – він перший поліз мене вчити життя й обговорювати делікатну тему взаємин!

– Ні, але була – ми розлучилися, – повідомляє про це спокійно, ніби розлучення – природний і закономірний етап у житті чоловіка. Ось чому він із такою легкістю міркував, що мені варто кинути Мар’яна.

– Діти є?

– Ні, немає. На щастя, не встигли.

– А розійшлися чому? Вона вас кинула? – дедалі глибше заходжу на заборонену територію. – Чи ви її?

– Чому обов’язково хтось когось мав кинути? – у голосі відчувається легке роздратування. – Просто із часом наші шляхи розійшлися, і ми вирішили розлучитися як цивілізовані люди.

Напевно, саме час згадати Марʼяна, який кинув мене напризволяще, але Дмитро переводить розмову на нейтральну тему – про моє навчання і майбутній вибір спеціалізації.

Чи то завдяки знеболювальним, чи то просто без навантаження нога зовсім перестає боліти, і я про неї майже забуваю.

Хмелію від веселої атмосфери, яку створюють підлітки. Їх багато, і всі такі кумедні. Хтось про щось сперечається між собою, щось намагається довести, хтось – обіймається і дивиться винятково одне на одного, наче навколишнього світу не існує.

Спостерігаю, як Михайло розганяє дітей по наметах і командує відбій. Його слова та інтонації настільки переконливі, що здається, ніби вони стосуються і мене.

Відходжу ненадовго від багаття. Чоловіки неголосно перемовляються – обговорюють плани на завтра і зміну подальшого маршруту. Серце пускається навскач, коли переконуюся, що Дмитро серйозно збирається йти зі мною до станції.