2.2

Жодній живій душі я не готова зізнатися, що Мар’ян мене кинув напризволяще. Відправив травмовану дівчину самостійно спускатися з гори понад кілометр, а сам пішов розважатися з друзями.

Це нестерпно принизливо!

Формально, я із цим погодилася і не стала наполягати, щоб він мене супроводжував. Та він би й не пішов! Мар’ян не збирався йти зі мною вниз і піклуватися про мене, мені в жодному разі не вдалося б його переконати й наполягти на своєму.

Інакше йому би знадобилося змінити свої плани. А його друзям довелося б внести корективи в розписаний до дрібниць маршрут. А на такі жертви заради мене ніхто з них йти не готовий. Навіть Мар’ян.

Я була йому потрібна рівно до тої миті, поки не стала тягарем.

Коли ми розлучалися, я була ніби в дурмані, і це не було для мене очевидним, однак тепер – ясно як двічі по два. Прямим текстом – рівень моєї значущості для нього занадто низький, йому на мене начхати. Щоб зрозуміти це, виявилося достатньо зустріти нормальних людей, а не зарозумілих егоїстичних павичів…

Подумки я лаю і Мар’яна, і його друзів останніми словами, але вимовити їх вголос – означало б визнати свою неповноцінність і нікчемність. Занадто принизливо.

З дівчиною, яка по-справжньому важлива, так не поводяться. Мабуть, Мар’ян вважає мене дурепою, яка від нього нікуди не дінеться. Він звик, що я, як собачка, завжди з ним поруч, і зовсім перестав мною дорожити.

Я – не дурепа! Просто я кохаю його, а якщо кохаєш – потрібно вміти приймати людину такою, яка вона є, прощати дрібні провини й заплющувати очі на недоліки. Ніхто не ідеальний.

Але всьому є межа!

Сита, оточена турботою незнайомих людей, я зовсім інакше дивлюся на ситуацію. І мені соромно, що я її допустила…

Принизливо. Особливо зізнатися в цьому комусь.

Я хочу, щоб мене любили й цінували, щоб мною дорожили, щоби про мене дбали. Хочу бути центром всесвіту. Але з Мар’яном, очевидно, з якогось моменту щось пішло не так.

– Ти ж не одна в гори потяглася?! – Дмитро повторює питання. – Ти зовсім не схожа на відлюдницю, швидше, навпаки.

Хочеться провалитися під землю. Але, схоже, ухилитися від відповіді не вдасться.

– Я не одна. Ми йшли з друзями, і я підвернула ногу. Спочатку мені здалося, що нічого страшного не сталося, і скоро біль мине. Я спробувала йти далі, але виходило повільно, ми почали відставати від графіка, – кажу правду. – Та й задоволення від походу, коли нога ниє, – таке собі. Тому я вирішила відірватися від групи, спуститися на станцію і повернутися додому. Тут близько, і я була впевнена, що впораюся. Підійшла до струмка, і тут – ви.

– Отже, з друзями, – якось дивно вимовляє Дмитро. – А чому ревіла? І що це за друзі такі, що не провели тебе до станції, особливо зважаючи, що гак не критичний?

Він дивиться в корінь, і мені нічого йому відповісти…

– Мар’ян хотів, але я сама відмовилася від його супроводу, – прибріхую. – Мені здалося, що я легко доберуся без сторонньої допомоги. Навіщо…

– Ну й дурепа, – Дмитро перериває мене. – Якби я не пішов по воду, то так і ночувала б там сама? Ти взагалі уявляєш, наскільки це небезпечно?

Злюся, хоч і розумію, що він має рацію. Однак я не просила його мені допомагати! Він сам зголосився. Я йому, звичайно, дуже вдячна, але вислуховувати моралі не хочу.

– Відпочила б і пішла далі! – огризаюся, виплескуючи злість за ситуацію, що склалася, на людину, яка ні в чому не винна.

Чекаю саркастичну репліку про те, що я брешу. Але він каже миролюбно:

– Дитячий садок. Ти вкладаєш неправильний сенс у слово «друзі»…

Я знову злюся. Це не його справа!

– Взагалі-то вони – не мої друзі…

– Не твої? – перепитує дивним тоном. – Твого хлопця, виходить?

Він ніби бачить мене наскрізь. Здригаюся – незатишно. Чому я повинна перед ним звітувати? Не хочу відповідати, мовчу, хоч це й неввічливо.

– Отже, вгадав, – Дмитро вирішує, що мовчання – знак згоди. – Не вмієш ти вибирати собі друзів, Шуро. Вони тобі не друзі. І хлопець твій нікудишній. Біжи від нього якомога далі…

Я тепер це й сама розумію. Мені зовсім не потрібні його поради!

Дмитро немов відчуває, що мені неприємна ця розмова, несподівано торкається моєї долоні й дивиться в очі.

– Даремно злишся. Те, що сталося – це не дрібниця і не випадковість. Це – показник того, наскільки мало він тебе цінує. Ти думаєш, що вчинила благородно, звільнивши його від «тягаря»? Що він оцінить твою жертовність? Прокинься! Все точно навпаки – ти тільки показала йому, що о тебе можна витирати ноги. І знаєш що? Він цим скористається знову і знову. А це нікуди не годиться. Таке ставлення до жінки неприпустиме.

Хочу сказати, що я в змозі сама за себе постояти, але мовчу – боюся принизитися ще сильніше. І без того почуваюся якоюсь ганчіркою чи килимком біля вхідних дверей…

– Запам’ятай правило: ти нікому не повинна бути зручною. Твоє здоров’я, твоя безпека – це не те, чим можна жертвувати заради чиїхось планів або комфорту. Ніколи! Якщо комусь незручно через те, що тобі потрібна допомога – це його проблема, не твоя! Справжній чоловік не залишить тебе одну на горі з травмою. А якщо залишить – біжи від нього не озираючись! Припини перепрошувати за те, що ти потребуєш турботи. Припини боятися «бути тягарем». Ти маєш повне право вимагати, щоби про тебе піклувалися! І якщо людина поруч із тобою не готова цього робити – це означає, що вона – не твоя людина.