Розділ 2

Радість змінюється розчаруванням, страхом, панікою – до струмка спускається невідомий чоловік. Високий, стрункий, широкоплечий, у похідному одязі. На місцевого мешканця не схожий – типовий спортсмен-турист, як Мар’ян і його друзі.

Він без рюкзака, у руках – порожні пластикові пляшки. Мабуть, десь неподалік його група стала табором, і він прийшов по воду.

Хочу попросити його про допомогу, і водночас перетворитися на невидимку. Звідки мені знати, чи не мерзотник переді мною, який із легкістю скористається моєю слабкою мобільністю? Я зараз максимально вразлива й беззахисна. У разі чого, я не зможу ні втекти, ні чинити істотний опір – на вигляд він набагато більший і беззаперечно сильніший.

У чоловіка немає шансів мене не помітити. Він зупиняється і дивиться з неприхованим здивуванням, а потім хмуриться.

– Гей, в тебе все гаразд? – запитує без привітання.

Голос низький, спокійний. Я б навіть сказала – приємний.

Але питання дурне. Хіба не очевидно? Я сиджу біля струмка з розпухлою ногою і заплаканим обличчям, одна, у сутінках.

Киваю, бо не знаю, що відповісти. Просити про допомогу? Чи не занадто ризиковано? Але й залишатися тут на ніч – ще більш стрьомно. Надія, що Мар’ян передумає і повернеться, щохвилини тане, і вже давно на нулі.

Чоловік підходить ближче й опускає пляшки на камені. Набирати воду в них не поспішає.

Тепер я можу його краще роздивитися. Молодий – років тридцять або трохи більше. Коротке русяве волосся, акуратна щетина на обличчі. Очі сірі, уважні.

Одяг пристойний, але не брендовий. На злочинця або асоціального елемента не схожий. Хоча це не показник – усі відомі маніяки в побуті були звичайними тихими людьми.

– Що сталося? – він сідає навпочіпки поруч, безпомилково визначає джерело проблеми й дивиться на мою ногу.

– Підвернула. Не можу йти, – видавлюю охриплим голосом.

– Можна подивитися?

Я киваю. Він обережно торкається щиколотки. Я б сказала, професійно – як лікар. Пальці впевнені, трохи шорсткі. Злегка натискає, ставить питання. Кілька разів я скрикую від болю.

– Без рентгена важко сказати – потрібно їхати в травмпункт.

Містер очевидність. Я це й сама знаю. Тільки через самовпевненість однієї людини, на яку я з дурості поклалася, я залишилася без страховки, тому повинна повзти до цивілізації сама.

– Ти що, одна?

Питання мене лякає. Відразу згадую настанови, які дають батьки дітям, коли ті залишаються вдома самі: незнайомцям, які дзвонять у двері, потрібно говорити, що мама вдома, але не може підійти.

– Так. Тобто ні. Тобто… – ось що тут правильно відповісти?

– Ясно. Я зараз повернуся, – каже він. – Почекай тут, нікуди не тікай, – посміхається, але жарт здається зовсім не смішним.

Чоловік швидко піднімається і зникає. Його пляшки так і залишаються лежати біля струмка. Він пішов по допомогу і скоро повернеться?

Я, як і раніше, абсолютно нічого про нього не знаю. Але радію, коли хвилин за десять він повертається із великою аптечкою і дерев’яною палицею. З ним – два хлопчики-підлітки.

– Мене звати Дмитро, – каже він, відкриваючи аптечку. – Це – Вадим і Євген. Я – лікар, але, на жаль, не травматолог. Я знерухомлю ногу і вколю знеболювальне.

Від ін’єкції я категорично відмовляюся – звідки мені знати, що насправді в тій ампулі? Але пігулку ковтаю.

Хлопці набирають воду і йдуть. 

Чоловік наливає з термоса гарячий чай. Я п’ю, злегка обпалюючись. Болючий вузол всередині трохи розслабляється.

– Тут недалеко станція – викличемо туди «швидку», – він так природно вимовляє слово «викличемо» – у сенсі «ми», що я не відразу це помічаю. – Але наразі вже сутеніє – гадаю, краще дочекатися ранку і на світанку почати спуск.

– Я знаю. Я… я туди і йшла. Сподівалася, що впораюся, хотіла встигнути на електричку, але…

Він киває і більше питань не ставить.

– У нас тут табір недалеко. Переночуєш, потім я допоможу тобі спуститися вниз. Як тебе звати?

– Олександра.

Стоп. Що? Він сказав, що допоможе спуститися? В якому сенсі? 

– Ага, тобто Шура, – чоловік називає мене домашнім ім’ям, яке я ніколи не використовую в спілкуванні зі сторонніми. – Ану спробуй піднятися.

Дмитро мене страхує.

– На ногу намагайся сильно не наступати.

Спираюся на нього й палицю – зовсім інша справа. Нога болить, але терпимо, рухатися можу.

Дорогою чоловік розповідає, що він тут із групою підлітків. У його друга хобі – у вільний він керує гуртком скаутів. Тут він з підопічними у поході. Але за нормативами потрібен другий дорослий, бажано медпрацівник. Дмитру довелося скласти їм компанію.

До табору із зупинками добираємося хвилин за п’ятнадцять. Вогонь багаття, намети, голоси, сміх – у них весело, а ще смачно пахне. Підлітки – п’ятнадцять хлопців і дівчат – сидять біля вогню, хтось бринькає на гітарі. Вони повертають голови й зацікавлено дивляться на мене. Чоловік в окулярах – мабуть, той самий друг – швидко піднімається назустріч.