1.2

Встаю, роблю кілька кроків. Коли переношу вагу на ліву ногу, біль помітно посилюється. Але терпимо.

Спираючись на Мар’яна, шкутильгаю стежкою. Група рухається зі швидкістю равлика. Дівчата мене підбадьорюють, однак загальне роздратування невпинно зростає.

За наступні пів години ми двічі зупиняємося на короткий перепочинок. Я ледве пересуваю ноги. Кісточка розпухає на очах, кросівка болісно впивається в шкіру. Мар’ян відкриває на телефоні мапу, вивчає. Решта стоять осторонь, курять, удають, що не слухають нашу розмову.

– Дивись, – каже мій хлопець, показуючи екран смартфона. – Тут недалеко, по прямій вниз, кілометра півтора – станція. Невелика, але електричка зупиняється кілька разів на день. Спустишся, сядеш на неї, доїдеш до міста, там пересядеш на поїзд додому.

Я дивлюся на нього, не вірячи своїм вухам. Він каже «ти», а не «ми»?

– Мар’ян, ти… ти серйозно?

– Сано, ну ти сама бачиш. Тобі важко йти, ти швидко втомишся. Що як нога і далі болітиме? А ми за маршрутом будемо дедалі більше відходити від залізниці, і іншого зручного варіанту для повернення додому вже не буде. Ось дивись, – він показує мапу, тицяє в неї пальцем. – Я не хочу тебе мучити! Але ми ж не можемо перервати похід тільки тому, що ти підвернула ногу. Час йде, хлопці нервують.

Мене охоплює жах. Півтора кілометра – це багато, хоч і вниз. Але справа навіть не в цьому. Мені одній страшно!

– Я одна не дійду! Я боюся.

– Дійдеш. Тут прямо вниз, стежка добра, – він знову показує на мапі. – Бачиш? Максимум година. За розкладом, за три години електричка. Ти там до неї ще встигнеш випити кави та трохи відпочити.

– Мар’яне, у мене нога… – голос зрадницьки тремтить, – я не дійду.

Як на зло, дія знеболювального закінчується і біль наростає.

– Я розумію. Тому і пропоную не мучитися з нами. Спускайся, їдь додому. Полежиш кілька днів, підлікуєш ногу – і я повернуся, поїдемо кудись удвох.

– Мар’яне, не кидай мене одну, будь ласка! Ходімо зі мною…

Я скиглю в розпачі. Хоч мені вже двадцять два і я давно не маленька дівчинка, але на самоті кульгати вниз на невідому станцію і добиратися через пів країни додому – занадто страшно. Я звикла, щоби про мене хтось дбав, я ніколи нікуди не їздила сама. Я не впораюся!

– Маленька, я не можу кинути хлопців, – Мар’ян говорить м’яко і гладить мене по спині. – Ми цей похід пів року планували. Коли я зможу вирватися знову? А в тебе ж нічого критичного – просто вивих. Звичайно, якби ти зовсім не могла сама йти, то навіть і питання не виникло б – я б однозначно пішов із тобою…

Я тону в почутті провини. Я не хочу псувати коханому відпустку. Я погодилася на цей похід, щоб зміцнити наші стосунки, а тепер прошу його відмовитися від того, чого він дуже сильно прагне. Це несправедливо.

Хіба він винен, що я така неспортивна, що взула невідповідне взуття і підвернула ногу? Чи буду я щаслива, якщо він заради мене пожертвує поїздкою своєї мрії? Чи стануть наші стосунки після цього кращими? Боюся, я тільки дам йому привід для нової хвилі претензій, цього разу частково справедливих.

Мар’ян почувається винним – це дуже помітно. Але подумки уже продовжує шлях без мене.

– Тоді зателефонуй рятувальникам – нехай мене заберуть, – знаходжу прийнятне рішення. Дивно, чому ця ідея досі не спала на думку Мар’яну?

– Та ти що! Які рятувальники? У тебе лише вивих! Вони евакуюють людей тільки у важких випадках, коли ті самостійно не можуть йти!

Він думає, що я симулюю? З глузду з’їхав?

– Мар’яне, але мені й справді боляче ступати на ногу!

Сумнів, підозра, здогадка – як удав, обплутують горло.

– Ти ж купив спеціальну страховку, про яку ми говорили? Я точно пам’ятаю, що вони забезпечують евакуацію в разі травм…

Він хитає головою, а потім зізнається:

– Вибач, я подумав, що це – параноя. Скільки ми ходили в гори – ніколи нічого такого не траплялося. Травми, звісно, були. Але аптечки зазвичай вистачало.

Що? Як він міг? Ця страховка була однією з основних умов моєї участі в поході! З мого боку було жахливою помилкою його не проконтролювати…

– Гаразд, – чую свій голос звідкись здалеку. – Я спущуся сама. Якось. А ти йди. Інакше не встигнете дістатися до точки. Ви й так через мене відстаєте від плану.

Я все ще в глибині душі сподіваюся, що він згадає, що я – його дівчина, і піде вниз разом зі мною. Міг хоча б посадити мене на електричку! Якщо йти туди лише годину, то він міг би… Напевно…

Мар’ян допомагає мені облегшити рюкзак, залишає в ньому тільки найнеобхідніше – телефон, гроші, воду, білизну, а решту забирає собі. Цілує в щоку – швидко, майже формально.

– Напиши, коли дістанешся, – каже і йде.

Вони всі йдуть. Я стою, притулившись до дерева, і дивлюся услід. Без мене група рухається швидко. Не озираються. Позбулися мене й радіють?

Незабаром стежка за поворотом ховає їх із поля зору.

Я залишаюся одна.

Тиша накриває хвилею, лякає. Тільки вітер шумить у кронах і десь внизу дзюрчить вода. Дістаю телефон – дві смужки сигналу, батарея на сорока відсотках. Пишу Мар’яну: «Потихеньку йду вниз». Повідомлення відправляється, але він не читає.