Розділ 1

Олександра

Задовго до подій прологу

Я ненавиджу гори.

Ще більше я ненавиджу себе за те, що погодилася на цю авантюру. Ненавиджу свої розпещені ноги, не звиклі до гірського навантаження, спину, яка горить вогнем. Ненавиджу рюкзак, що врізається лямками в плечі, хоча він найлегший у групі – лише десять кілограмів, решту несе на собі за нас обох мій хлопець. 

Ненавиджу стежку, усіяну гострими каменями, корінням, які так і норовлять підчепити носок кросівка.

Змушена визнати, що Мар’ян має рацію: я – принцеса на горошині. Розпещена, зніжена татова донька, неспортивна і слабка.

Але ж не всі можуть бути підкорювачами вершин!

– Сано, йди швидше! – обертається і роздратовано підганяє Мар’ян.

Обличчя в нього червоне, на скронях темніють плями поту, але дихає він рівно і спокійно. Він у своїй стихії. І був би щасливий, якби не я.

Я не відповідаю – економлю дихання. У горлі пересохло, хоча я вже багато разів зупинялася попити води. Моя пляшка майже порожня.

Легені горять, литки ніг перетворилися на камінь. Ми йдемо вгору вже чотири години, а я втратила рахунок часу десь на другій. Мене нічого не радує. Я не дивлюся навкруги, не помічаю краси краєвидів і поготів нічого не фотографую. 

Я бачу перед собою тільки стежку й у голові крутиться лише одна думка – як би дожити до кінця цього пекельного випробування.

Попереду маячать спини інших – три друга Мар’яна, такі ж спортивні та витривалі, як він. З ними дві дівчини – «бойові подруги». Вони разом у горах далеко не вперше, у них згуртована команда. Тільки я одна – новачок.

Вони йдуть стежкою один за одним, переговорюються, сміються над якимись жартами. Я не чую слів – між нами метрів п’ятдесят, які мені ніяк не вдається скоротити.

Я – найслабша ланка в групі, всіх гальмую і цим дратую. Мені не варто було з ними йти. Важко придумати більшу дурість. Але я – майстер потрапляти в безглузді ситуації.

Треба було залишитися вдома. Треба було твердо сказати «ні», коли Мар’ян учергове покликав мене в гори й почав дорікати за те, що я не поділяю його інтереси.

– Тобі б тільки по бутіках і кав'ярнях тягатися, – заявив він, гортаючи якийсь туристичний форум на планшеті. – Сано, коли ти востаннє робила щось… не знаю… справжнє?

Я захлинулася обуренням, але проковтнула, мудро промовчала. Я вчуся в медичному університеті, проводжу ночі над підручниками, стою майже цілодобово в лікарні на практиці, щоб стати відмінною лікаркою і допомагати людям. Хіба це все – не справжнє?

У нас і так останнім часом з’явилося занадто багато розбіжностей.

Мар’ян пояснює це тим, що в нас замало спільних інтересів. Я ображаю його частими відмовами посидіти в барі чи нічному клубі, я не ходжу з ним у гори, які він обожнює, не люблю бойовики й жахи, які він воліє дивитися…

Ми разом три роки! Раніше це ніколи не було проблемою, бо у нас купа іншого спільного, і ми завжди знаходили компроміси й не відчували ні роздратування, ні розчарування. Я і зараз впевнена, що різниця в наших смаках і деяких хобі сильно перебільшена.

А ще йому запропонували роботу в Німеччині. Відома компанія, відмінна зарплата, перспективи. Він давно мріяв про це, і ми планували поїхати разом, коли я здобуду диплом. Але мені ще рік вчитися, а вакансія стільки часу не чекатиме. Але ж буде інша?

Мар’ян змирився з тим, що доведеться відмовитися, але це рішення далося йому нелегко. І мені хотілося б якось згладити ситуацію, тому я погодилася на цей чортів похід.

Він запевняв, що мені неодмінно сподобається. Варто піти один раз у гори – і потрапляєш від них у стійку залежність.

Але я виявилася неправильною, мені не подобається. І тепер я розумію, що було нерозумно сподіватися на щось інше. Народжений повзати літати не може.

Сонце палить нещадно, хоча за прогнозом мало бути хмарно. Футболка прилипла до спини, в очах темно від втоми. Я ставлю ногу на черговий камінь, переношу вагу – і раптом земля зникає з-під ніг.

Різкий, пронизливий біль вибухає в лівій щиколотці. Я скрикую, падаю на бік, інстинктивно виставляючи руки. Обдираю об каміння долоні, але це дурниці в порівнянні з тим, що робиться з ногою. Біль пульсує, хвилями накочує від стопи до коліна.

– Мар’ян! – кричу, голос зривається на вереск.

Він обертається, секунду дивиться, потім поспішно йде до мене. Решта теж зупиняються.

– Що сталося? – Мар’ян знімає рюкзак, опускається на коліна поруч.

– Нога… Я підвернула ногу, – видихаю крізь зуби.

Сподіваюся, що не зламала. Адже я не стрибала, не вдарялася – просто невдало поставила й послизнулася на камені.

– А я ж казав тобі купити нормальне взуття! – Мар’ян вибухає роздратуванням. – Якого біса ти поперлася в кросівках?

Він наполягав на купівлі спеціальних трекінгових черевиків, але я приміряла в магазині всі моделі, які були в наявності, і в усіх мені було незручно. А як в таких ходити в гори?