Пролог

Дмитро

Сонце приємно припікає. Безтурботно засмагати на пляжі – блаженство, райська насолода. Ех, шкода, що вихідні випадають так рідко. Мені б у відпустку на пару тижнів…

На сусідньому лежаку – Сергій, мій друг дитинства. Ми росли в одному містечку, у дитинстві жили в сусідніх будинках. Разом бігали до школи, разом там бешкетували, виправдовували один одного перед мамами за регулярні “злочини”. До університету ми теж поїхали вступати разом, тільки він – до політехнічного, а я – до медичного.

Життя рознесло нас по різних містах, але ми і далі підтримуємо спілкування і час від часу навідуємося один до одного в гості.

Хвилі шумлять монотонно. Гул людських голосів звучить фоном і анітрохи не напружує. Як добре…

– Лікар! Терміново потрібен лікар! – доноситься звідкись.

– Дмитре, там щось сталося, шукають лікаря, – голос Ірини, дружини Сергія, звучить схвильовано.

О, ні, тільки не це. У мене ще півтора законних дні звичайного людського життя.

Малодушно сподіваюся, що серед відпочивальників знайдеться хтось інший із медичним дипломом, але очі розплющуються самі, тіло на автоматі підхоплюється, а ноги несуть у бік скупчення людей.

Натовп зібрався біля води – людей двадцять, не менше. Чую уривки слів: «… потонув…»

– Я – лікар, пропустіть, – продираюся між ними.

Розступаються. В оточенні людей на піску – мокра дитина, хлопчик років п’яти. Поруч на колінах – жінка, видно – у шоці. Якийсь чоловік незграбно тисне малюку на груди.

Губи в дитини сині, грудна клітка майже не рухається. Кладу пальці на сонну артерію – пульс ниткоподібний, але є, частий. Нахиляюся – чути вологі хрипи; дихання рідкісне, неефективне.

Куди дивилася дурна матуся? І де черговий рятувальник?

Якого біса я мушу це робити замість законного відпочинку? Злюся неймовірно, але руки діють на автоматі.

– «Швидку» викликали? – звертаюся до натовпу.

– Так, – чоловічий голос за спиною, – уже їдуть.

Повертаю голову набік, відкриваю рот. Пісок, вода. Очищаю пальцем. Жінка поруч тягнеться до дитини, схлипує щось про «Данечку». Лізе під руки, заважає.

– Відійдіть, – кажу тихо, але вона чує тон і завмирає, трохи відсувається.

Укладаю малюка рівно, закидаю голову, піднімаю підборіддя, затискаю ніс. Роблю п’ять початкових вдихів «рот у рот», перевіряю пульс – слабкий. Серце працює – головне забезпечити вентиляцію.

Ще два вдихи. Компресії грудної клітки – обережно, у дітей кістки крихкі. Рахую про себе. Тридцять компресій, два вдихи. Автоматизм. У голові – тільки протокол.

Продовжую. Вдих, вдих. Дитина не реагує. У натовпі шепіт:

«Боже, нещасний…»

«Бабуся заснула, він у воду пішов».

Бабуся – мабуть, саме та жінка, яка сидить поруч, – закамʼяніла, обличчя попелясте, бурмоче собі щось під ніс. Молиться? Раніше треба було думати.

Як можна було заснути? Дитині років п’ять – не більше, море за два кроки. Злість не проходить. Гаразд, зараз це не важливо.

Вдих… ще вдих… рахую про себе, тримаю темп.

Хлопчик кашляє. Перевертаю його на бік, притримуючи голову. З рота виходить вода і трохи шлункового вмісту, він давиться, хрипить. Чудово. З’являються самостійні вдихи.

Бабуся схлипує, тягнеться. Зупиняю поглядом. Дитина непритомна, дихання поверхневе, пульс скаче. Його терміново потрібно в лікарню. Де ці бісові лікарі? 

– Скільки минуло, як «швидка» виїхала?

– Хвилин п’ятнадцять уже.

Уже давно мала бути тут.

– Телефонуйте їм знову.

Жах. Час минає. Не можна гаяти ані хвилини. Медиків немає.

Чоловік із телефоном набирає, розмовляє, опускає трубку:

– Не можуть під’їхати до пляжу – застрягли в заторі. Машини заблокували дорогу.

Тварини. Усі – тварини. Міській владі начхати на правила безпеки, їх хвилює тільки власна кишеня. Вони дають дозволи на облаштування стоянок без дотримання норм. Водіям байдуже до можливої трагедії. Дитяче життя залежить від того, наскільки зручно хтось припаркувався.

Гладжу хлопчика по мокрому волоссю – холодний, губи фіолетові. Дихання слабке. Щохвилини може стати гірше. Набряк легенів, гіпоксія. Потрібна допомога. Негайно.

Піднімаю дитину на руки – маленька зовсім, майже як пушинка. Голова відкидається, притримую. Бабуся підхоплюється:

– Ви куди?!

– Назустріч «швидкій», інакше можемо не встигнути.

Йду хутко до дороги. Не біжу – трясти не можна. Поспішаю.

На дорозі хаос. Машини сигналить, водії лаються. Ні тпру, ні ну – усі застрягли. Чому усім треба під’їхати автівками мало не до води? Яка в цьому необхідність? Чому не запаркувати автомобіль за пару кварталів до пляжу й не пройти пішки? Всі – інваліди?