12 Розділ

Я глянула на нього, і ця фраза, як дзвіночок, продзвеніла в моїй голові.

- Що ти зараз сказав? - зірвалась я. - Ха-ха, боляче йому! А мені не боляче, по-твоєму! Мені не боляче!!!  Я, по-твоєму, залізна, так?!

Хлопець, ще хвилину тому готовий бігти від мене, тепер кинувся у зворотному напрямку, петляючи між предметами, що я в нього кидала. А кидала я прицільно і з усієї дурі! Тож поки він до мене біг, я встигла кілька разів добряче з'їздити йому по руці та голові. А після зустріла його звучним ляпасом... Не пошкодувала, з усієї дурі приклала. А він схопив руку, що вдарила його, загорнув її за спину і подивився прямо в очі.

- Заспокоїлася, кохання моє? - вимовив так ніжно, що навіть ноги ослабли. Але лише на секунду... оскільки, хитренько посміхнувшись, я заїхала йому коліном між ніг. Мене, природно, відпустили й почали матюкатися, зігнувшись навпіл. А я тим часом задоволена, спостерігала за його муками…

- Знаєш, милий, ось тепер я заспокоїлася!

- Ну ти й су... божевільна, кохана моя! - прохрипів хлопець.

- Це я й без тебе знаю! А ти щойно тільки це зрозумів, дурень бездушний?

Подивившись на мене поглядом цуценяти, що нашкодило, хлопець наблизився з явним наміром обійняти мене, але я відступила і відвернулася до вікна.

- Міфіко, зрозумій, я не міг інакше. Я кохав тебе більше за життя. І ти навіть не уявляєш, як мені було боляче дивитися, як ти обіймаєш або цілуєш іншого. А тепер, коли я можу бути поруч із тобою, ти знову мене відштовхуєш. Не роби так, прошу.

- Я подумаю над цим, - пробурчала я у відповідь. - Хоча я почну думати швидше, якщо ти мене поцілуєш…

Не встигла я договорити, як мене заграбастали сильні чоловічі руки та, різко розвернувши до себе, жорсткі губи припали до моїх у поцілунку. Пристрасному. Трепетному... І шаленому водночас.

Не знаю, скільки ми так простояли, тільки до тями нас привело чиєсь ввічливе "кхе-кхе", що пролунало від дверей. Там стояв батько і дивився у стелю, а мама загадково посміхалася…

- Чесне слово, я й не знав, що в мене така відхідлива донька, - промовив чоловік не без подиву. - Я думав, ти більше посуду поб'єш, - і він окинув черепки битого начиння, що всипало підлогу, глузливим поглядом.

- Так я й побила б удвічі більше, але він не дав, - я вказала на Люцифера.

-А не потрібно було в мене кидатися! - прошипіли поруч, потираючи лоб.

- А не треба було мене злити! - прошипіла у відповідь.

Спостерігаючи за нами, батьки посміхнулися і подивилися один на одного.

- Когось вони мені нагадують, - загадково зауважив батько, і мама хихикнула.

- Напевно, нас…

Незабаром мене виписали з лікарні, приписавши цілу гору вітамінів. Для цілковитого відновлення організму, як авторитетно зауважив лікар.

При виході мені впали в око три дорогі автомобілі. Я погано розбираюся в марках, але ці буквально кричали про свою немаленьку ціну... І коли до кожної з них підійшли мої батьки й Люцифер, у мене буквально відвисла щелепа. Сіла я, природно, в автомобіль батька.

 Справжнє ж здивування чекало на мене попереду: коли ми прибули в пункт призначення, то зустрів мене не великий і красивий будинок, як ви могли б подумати... Ні, я побачила особистий літак!

- Це... мене... ми полетимо на літаку? - ахнула я, непристойно тикаючи в нього пальцем.

- Так, донечко, неодмінно полетимо! - відповів батько, віддаючи ключі якомусь чоловікові.

І нехай я зараз виглядала маленькою дитиною, яка жодного разу не літала літаком, а вже особистим тим паче і нехай Люцифер котиться від сміху, хапаючись за боки, - усе це не мало жодного значення. Я просто була непристойно щаслива! Щаслива, як та сама маленька дитина.

- І-і-і-і! - я радісно застрибала на місці, плескаючи в долоні. - Ура-а-а-а!

Коли ми зайняли свої місця, і літак пішов на зліт, я засипала батьків питаннями про місце нашого призначення, тільки вони благополучно промовчали про це, перевівши розмову в інше русло.

Люцифер мовчав весь час польоту і задумливо дивився у вікно. А потім ми прилетіли, і моя щелепа досягла центру землі: Нью-Йорк, я була в місті своєї мрії. І навіть не здивувалася, з'ясувавши, що чудово розумію англійську мову... Так, моє життя сповнене дивацтв!

 - Думаю, тобі сподобається новий дім! - загадково промовив батько, вкотре викручуючи бублик автомобіля і прямуючи в бік чудового будинку-палацу, від якого в мене просто дух захопило.

- Хочете сказати, це наш будинок?! - ошелешено вигукнула я.

- Так і є, - батько явно насолоджувався виробленим на мене ефектом. - Я все-таки досить багатий і можу дозволити собі трохи побалувати улюблену доньку.

І це при тому, що в людському тілі він старший за мене навряд чи більше, ніж на п'ять років.

Скажу чесно, я ніколи не думала, що жити з батьками може бути так весело! Вони постійно розважали мене, смішили. Люцифер же тим часом усе більше від мене віддалявся, а причину цього я так і не розуміла. Незабаром такий стан справ почав мене добряче дратувати…

Тоді-то я і вирішила піти ва-банк, і одного чудового дня просто на очах у батьків поцілувала його і поставила перед фактом:

- Або ти зі мною одружишся, або більше не з'являйся мені на очі!

У шоці були всі: у батька навіть бутерброд випав з рук. А я, задоволена виконаною роботою, пішла поплавати в басейні, а заодно й змити зрадницький рум'янець, що з'явився на моїх щоках, коли до мене дійшов сенс сказаного мною ж.

Хоча... а чого, власне, соромитися: я люблю цього хлопця... Люблю! То чого, запитується, соромитися?!

Як я й думала, довго чекати не довелося, а саме: надвечір Люцифер наважився освідчитись мені у вельми оригінальній формі.

 Я якраз сиділа в майстерні (батько облаштував окрему кімнату, де я могла займатися кроєм і шиттям одягу), як раптом у мої двері постукали. Бурчачи собі під ніс, я відчинила двері навстіж і завмерла... на порозі стояли три величезні вази з живими квітами. Різноманітними й такими, що дуже приємно пахнуть! Далі коридором я побачила свічки в маленьких свічниках і попрямувала у вказаному ними напрямку. А там знову квіти та свічки…