11 Розділ

І моє чуття, як з'ясувалося згодом, мене не підвело…

– Міріада, збирайся, ми їдемо відпочити за місто. – Даміан увійшов до мене в кімнату відразу ж після сніданку.

– І куди ж ви вирішили мене відвезти? – поцікавилася я нудьгуючим голосом, хоча сама думка про поїздку за місто була мені вкрай приємна.

– У наш заміський маєток. – І додав майже з викликом: – Чи ви, графине, бажаєте залишитися вдома й пообідати в саду?

– Ха, ні, звісно: я хочу на природу! – І уточнила: – У заміський маєток.

Карета перенесла нас до місця призначення за дві секунди, і ось ми вже обідаємо смачнючими зальцсувейськими галушками під м'ятним соусом, а потім вирішуємо піти на прогулянку в ліс. Чисте повітря, спів птахів, предмет обожнювання ніжно веде мене під руку – що може бути краще?!

– Міріадо, я давно хотів тебе запитати…

– Про що ж? – перебила я хлопця, не маючи сили впоратися з душевним хвилюванням.

І тоді він стає на одне коліно і вимовляє:

– Міріада Айсвуд, чи не зробиш ти мені честь, стати моєю справжньою нареченою, а в майбутньому – і дружиною?

Відповісти я не встигла – все сталося в одну мить! – стріла, що невідомо звідки взялася, промайнувши повз дерева, встромилася прямо в Даміана. Я істерично закричала…

– ДАМІАН!!! Ні-і-і, ні, ні, ні! Тільки не вмирай, прошу тебе!

Він був ще при свідомості, але я бачила, що сили покидають його. Що робити? Куди бігти? Як допомогти людині з пронизаним стрілою серцем?

– Міріада, не хвилюйся, це не кінець, а тільки початок, і я завжди буду поруч. – Його очі спалахнули синім світлом.

А потім і в мою спину встромилося щось смертоносне, завдаючи нечуваного болю. Моє бідне тіло розвернуло на сто вісімдесят градусів і перекинуло на траву

– Не може бути... – подумала я, а потім світ схлопнувся, зануривши мене в непроглядну темряву.

Прокинулася я вже на лікарняному ліжку, і, повністю дезорієнтована і перелякана, та заплакала гіркими сльозами…

Ревіла я, м'яко кажучи, довго, і лікар, який увійшов до палати, велів вколоти мені заспокійливого…

Так я і лежала: з бажанням просто забути про все і спокійно прожити МОЄ власне життя, а не життя якоїсь дівки з її нескінченними гріхами.

Дивлюся у вікно: схоже, настала зима. Он і сніжинки летять, і небо все сіре в хмарах. Але від цього не легше…

Як хочеться мати коханого чоловіка, який би не брехав, не маніпулював і ніколи не зраджував. Який був би зараз поруч, тримав мене за руку і казав, що все буде добре. Невже я багато про що прошу?! Невже не можна було взяти будь-яку іншу дівчину, сильнішу й незалежнішу, і відправити її до біса в інший світ? Чому я!? Ну чому Я!?

– Здрастуй, внученько! – я байдуже подивилася в той бік, звідки почула голос.

– Дайте вгадаю, ви мій дідусь... Аїд із загробного світу. Так?

Той мовчки посміхнувся і підійшов ближче. Навіть не скажеш, що це мій дідусь: чоловік тридцяти років у діловому костюмі та з чорними смугами. А ще очі... блакитні.

– Що ж ви всі блакитноокі такі? – пробурчала я в роздратуванні.

– Гадаю, тобі треба дещо пригадати, внученько.

Він доторкнувся до моєї руки, і тепло, наче хвиля, накрило мене, занурюючи в темряву: всі мої життя промайнули перед очима, як у німому кіно…

У першому житті я була багатим стервом. Банальна історія: спочатку мене утримував рідний татусь, а коли татуся не стало – чоловік і коханець. Нічого хорошого з цього життя я не винесла.

В іншому житті я була, не повірите, бідною вчителькою з чоловіком-алкашем і двома дітьми. Мда, а я думала, що гірше бути не може!

У третьому житті я стала співачкою. Не дуже популярною й абсолютно самотньою. Та що ж таке…

А ось четверте життя буквально "вбило". Я була відмінницею з ідеальним, здавалося б, майбутнім, ось тільки я зв'язалася з поганою компанією, і все моє життя пішло під укіс…

І ось тепер, так би мовити, на закуску: я Міріада Айсвуд з ідеальним життям: батьки, багатий дім, щастя і – прокляття, як грім серед ясного неба!

А ось життя з Анубісом було найкращим. Як не дивно, провідник смерті був ідеальним батьком. Я була більше татовою донькою, ніж маминою…

І Люцифер, це я дала йому це ім'я, не за заслуги, атому, що він мав за мною наглядати, як охоронець, і називати його провідником душ було занадто довго. Батько з новим ім'ям погодився, і Люцифер був скрізь, завжди поруч... Чи варто дивуватися, що я в нього закохалася! А потім були розлука і його обіцянка завжди бути поруч.

Схоже, він її дотримав…

– Навіщо мені все це? – простогнала я, коли картинка в голові зникла.

– Для того, щоб ти зробила висновок і жила далі.

– А...                   

Ось що за звичка зникати тоді, коли я хочу поставити запитання.

І щойно він зник, у кімнату хтось увійшов. Жінка-блондинка з ідеальною фігурою і блакитними очима. За нею слідував чоловік…

– Міфіка? Ах так, вибач, я забула, що в цьому світі ти Оксана. – Вона подивилася на мене, немов очікуючи чогось.

– Ми знайомі?

Схоже, я сказала не те, на що чекали від мене чекали: жінка посумнішала, а чоловік важко зітхнув. Прямо як…

– Не може бути, – видихнула я ошелешено. – Ви мої батьки, Анастасія та Анубіс?

Мій батько дивився на мене... І стільки надії було в його погляді, що я мимоволі посміхнулася.

– І довго ти там стояти збираєшся чи все ж таки обіймеш мене? – поставила я питання, що хвилює мене.

Той наблизився і рвучко обійняв мене, так ми й стояли якийсь час, а потім я запитала:

– Слухай, тату, а Люцій де? – І почула, як батько поперхнувся повітрям.

Така реакція мого батька змусила маму посміхнутися... Батько ж вимовив:

– Він тебе не гідний. – І трохи тихіше: – А якщо чесно, то він просто боїться до тебе підійти. Думає, ти його придушиш…

Після його слів я хитренько так усміхнулася – батька аж перекосило. А потім він раптом зник і з'явився знову, тільки вже з Люцифером. Той висів униз головою, зв'язаний по руках і ногах, безуспішно намагаючись вирватися.